Симфонія почуттів

Але iм iще важче, нiж менi, бо в них немае рятiвноi руки.

Нуся погладила чоловiкову сиву, як лунь, голову i заговорила, начебто забувши, що вiн ii не чуе: «Вiчноi радостi не бувае, Василю, мусимо разом нести цей земний хрест, що став тепер сутнiстю нашого життя».

На празнику родичi спочатку спiвчутливо i нiяково дивилися на Нусю з Василем, дивувалися iхньому приходу, а згодом, звикнувши, не звертали уваги – пили горiлку, спiвали й жартували, бо празник е для того, щоб веселитися.

* * *

– Такий свiт важелезний, такий гiркезний, так тяжененько на ньому гарувати, як камiнь глодати.

Нагла несподiвана смерть звалила Нуську Лiсовецьку просто на оборi, коло самоi студнi, – зупинялася чи не бiля кожного подвiр’я дев’яносторiчна баба Домка, повiдомляючи новину. – Добре, що небiжка Магда того всього не видит.

Люди миттю збiглися на Василеве обiйстя: хтось голосив, хтось замiтав подвiр’я, жiнки прибирали кiмнати. Нусина подруга повiдомляла Василевiй доньцi Настунi i сестрi Лесi гiрку новину. Нiхто не знав, як про це розповiсти Василевi, тому вирiшили дочекатися приiзду доньки i сестри.

Проте Василь, простягнувши поперед себе правицю, вийшов надвiр, довго стояв, втупившись невидющим поглядом у простiр, а потiм, хитаючись, пiшов з простягнутою рукою просто до того мiсця, де на лавi пiд старою липою лежало тiло його Нусi, яке студенiло.

Старiсть

Осiннiй день випливав з туману, наповнювався сонцем, позбуваючись смутку, i ставав таким свiтлим та ясним, що Марii вiд зворушення хотiлося плакати.

Ковтаючи сльози, вона мовчки дивилася через вiкно на в’янучi айстри i похнюпленi чорнобривцi, що поникли в передчуттi зими. Вдень ще сяк-так, а коли надходила нiч, страх огортав душу. «Якби ж то лягти i вмерти, а коли зляжу, що дiятиму сама, як даватиму собi раду?» – муляла не даючи спокою думка.

Але нiч минала, надворi розвиднялося i цей страх на трохи вiдступав. Надiя теплом зiгрiвала серце зсередини. Перемотуючи думи, Марiя сумно дивилася через вiкно як облiтало з дерев останне листя.

Душа поринала в спомини, неначе у повiнь.

Сiм’i не створила, бо так iй було на небесах записано. Закохувалася двiчi. І двiчi мчала у мрiях до зоряних мелодiй, навiяних вiтрами юностi, а вдарившись серцем об крижану брилу байдужостi i зради, переживала митi нечуваного потрясiння. Пiсля того, вкутавшись у мовчанку i печаль, iшла до лiсу, який нi про що не питав, зате все розумiв. Неприкаяна i сумна прямувала навмання, бродила хащами, затискаючи долонею серце.