Симфонія почуттів

Василь щотижня iздив до Львова, разом з Ганнусею вони ходили в музеi, на концерти, цiлувалися, обнiмалися, а пiсля Зелених свят написали заяву до РАЦСу. За мiсяць отримали свiдоцтво про одруження. Опiсля поiхали на озеро Синевир, до фортецi Тустань i на скелi Довбуша.

– Загадай бажання, i я його виконаю, – шепотiв щасливо, цiлуючи молоду дружину.

– Хочу, щоб ти освiдчився менi по-бойкiвськи, – кокетувала Ганнуся.

– Нусю-Нусечко! Люблю тя так щиро, як можна лиш любити. Цiлував би-м тя сночи i зранейка, як малейке дiтинча, водив би-м тя горами i долами, щоби всi люди, якi нас увидят чудувалися нашому великому щистю.

Загартав би-м тя у такi збиранки, яких нихто николи й не видiв, укладав би-м тя горiлиць на пахучому сiнi, щоб звiзди небеснi засвiдчили, яка-сь красна, вiддав би-м те остатну сорочку, лем би вiчка твоi до мене смiялися.

Вiдтодi i стала Нусею.

* * *

Нуся з Василем учителювали. Їхне життя, як тепле лiтне повiтря, попливло розмiрено i спокiйно. За пiвтора року в подружжя народилася донечка Настуня, а невдовзi пiсля хрестин молода сiм’я переселилася у новозбудовану хату, стiни якоi Нуся розфарбувала власноруч.

Коли переступили порiг новоi оселi, подала Василевi скрипку i попросила заграти «на долю». Невiдома iй досi мелодiя звучала то розпачливо, то щасливо, то весело, то звабливо. Закоханi душi з’едналися у тому пiсенному вирi блаженства, сподiваючись на добру i щасливу долю.

* * *

Всепереможна пристрасть Василя до божевiльно швидкоi iзди не вщухла навiть пiсля народження дитини.

Якось у недiлю, обминаючи п’яного сусiда, не впорався з керуванням i перекинувся, добряче вдарившись головою до дороги. Не пам’ятае, хто його пiдняв, хто допровадив додому. До лiкарiв не звертався, бо вважав, що голова була захищена шоломом i що все само собою минеться.

* * *

На Покрову Нуся одягнула чоловiка у вишиванку i повела через лiси у сусiдне село до його рiдноi сестри Лесi на празник. Ішли помiж зеленими соснами i ялицями, мiцно тримаючись за руки, наче дiти.

Сонце пригрiвало, немов посеред лiта, i тiльки пожовкле листя у мовчазному лiсi нагадувало про осiнь.

– Я живу неначе у страшному пiдземеллi, не бачу найменшого сонячного промiнчика, не чую власного голосу, i лише твоя рука тримае мене на цьому свiтi, – промовив тихо, але з великим жалем.

– Колись я думав, що так мучаться пiсля смертi нерозкаянi грiшники: вони нiчого не чують, не бачать, цiлковита темрява i загробна тиша поглинають iхнi душi.