Симфонія почуттів

Дiвчина знiяковiла, притулила зiгрiту долоню до свого личка i з подивуванням та захопленням подивилася на вродливого парубка, який легко, немов iграшкою, забавлявся сокирою, пiдкидаючи ii високо так, що вона, декiлька разiв перевернувшись у повiтрi, знову потрапляла йому до рук.

А наступного дня, проводжаючи дiвчат до потяга, Василь запросив Ганнусю приiхати до них пiд час зимових канiкул.

Нiщо не проходить повз материнське око. Магда Лiсовецька (Василева мати) придивилась, що Ганнуся не достатньо вродлива, що фарбуе нiгтi та брови.

– Ото, синойку, – почала облесно, – такi файнi дiвки вертяться близойко, що зiр ся губить. Невелика то штука, дiтинко, зв’язатися з мiською зайдою, яка зупи зварити не вмiе. Чуже – воно завсiгди чуже. За домом, за родинов бануватиме, д’хатi десять лiт не привикне. А ци-с видiв, синойку, яке воно тонойке, волосiв’я пасмами, нiс пиркатий. Та ти красен, як ясне сонейко, всьо при тобi. Маеш на столi i в коморi, спiваш, як соловейко, горiвков ся не обпиваеш. Ци не вглупiеш у зайду залюбитися?

Василь почувався враженим у саме серце.

– Краса, мамо, у душi захована, – промовив докiрливо.

– Ого-го, сину, много ти знаеш, де що сховане. Потихойки, помалейко, не кiпишуй. Туткаль жиеш, туткаль i шукай собi дiвча. Оно по сусiдству Марися Митрова – бiленечка, iз сивими вiчками, з чорними брiвками. Бери, закiль не пiзно, закiль нихто не злакомився на камiницю, то i е твiй час.

– Але ж я нiчого до неi не вiдчуваю.

– Притисни кiлька разiв д’собi, то й вiдчуеш.

– Годi, мамо. Дiвчина як дiвчина. Дуже мила, приемна, – не здавався Василь.

– Бодай-сь вслiп… та бодай-сь вслiп, коли не видиш того, що всi видят! Ти ii тепер не видиш, а коли увидиш, буде запiзно. Кулаки меш гризти, а не вiдтрутиш, бо то вже твое.

На зимовi канiкули Леся приiхала без Ганнусi, бо мама заборонила привозити подругу. Василь, не довго думаючи, гайнув до Рогатина, де жила дiвчина, незважаючи на маминi заборони i прокльони.

* * *

Не сподiвалася побачити Василя, але неймовiрно зрадiла його приiзду.

– У першу хвилину, коли-м тебе побачив, зрозумiв, що ти менi вже люба. Маеш бути моею.

– У вашому краi людину звiдусiль оточуе казка, – шепотiла щасливо.

– Житимеш у нашому краi. Житимеш у казцi.

– Мовчи, бо наврочиш.

– Мовчу.

* * *

Не допомогли нi материнськi сердитi сльози, нi батькове похмуре мовчання.