Адеман. Орбітальне фентезі

Ева не розумiла такоi потреби, наглядач ii дратував, однак Бiлогрива не втомлювалася демонструвати власну домiнантнiсть.

Із неудаваною люттю двонога пнула ногою срiблясту пульсуючу сферу. Куля метнулась, закрутилась-забарахталась, вибухаючи у гнiвi слiпучим свiтлом. Пiднялась над землею вище i ненадовго зависла. «За що це менi?» – могла вона спитати, якби умiла. «У нас так сiк чавлять з огрумiв, – вiдповiла б зi злiстю медоока. – Уночi, любчику, свiтла не бувае забагато!».

Випромiнюючи м’яке ображене сяйво, Симко поплентався десь у схiдному напрямi, залишаючи позаду срiбну iмлисту дорiжку.

Видихнувши лють, адеманка подалась за ним. «Мстивий усе ж» – подумала дiвчина, спотикаючись мiж грубим корiнням. Вона вирiшила, що волоцюга навмисно вибирае горбистi дiлянки i стрiмкi пiдйоми.

Гостре, мов лезо, камiння виповзало i кидалось пiд ноги, колюче гiлля карликових дерев витягувало нитки iз ii в’язаного хiтону. Коси застрявали в липких клешнях лисих чагарникiв.

Нарештi те, що дасть спочинок втомленим ногам i очам, виповзло з рiдкого туману – високий столiтнiй аскет з розлогим товстим гiллям буде ii нiчлiгом.

Сяюча сфера зависла на рiвнi вищому людського зросту i безшумно розтанула у листянiй кронi. Трапиться згадати безтурботне дитинство: в умiннi видряпуватись по стовбурах медоокiй заздрили усi дворовi друзi. Та цього разу не довелось напружувати сили, оскiльки на корi знайшлися i старi рукотворнi виiмки, i природнi нарости. Легкий пiдйом ускладнювався лише слизькою опорою – товстезна галузка, до голизни обiдрана чиiмись пазурами, кiлька разiв пiдступно вислизала з-пiд нiг, але дiвчину рятували порослi праворуч стебла повзучих деревних лiан. Просуватись далi iй завадили стороннi звуки.

Напружити увагу, Ева завмерла i не дихала. Вона намагалася щось розгледiти у свiтлi пульсуючого свiтла уже видимого Симка, але це щось рухалось зi спритнiстю тiнi i не давало себе розгледiти.

– Когось виглядаеш? – завчене змiiне шипiння розрiзало застиглу тишу, наполохавши зграю нiчних метеликiв i ще когось.

– Ти…? – Евi вже вiдлягло вiд серця. – Коли ти туди встигла..? – з удаваним спокоем двонога шукала поглядом свою супутницю.

– Пiсля тебе, – сухо обiзвалася кiшка, звiсивши донизу кудлату голову i оголивши при цьому слiпучо-бiлi iкла. – Бери вище – мiсце для ночiвлi впору обом, – хитрувато примружила великi очi i метнулась помiж гiллям кудись убiк, немилосердно шматуючи пазурами вiкову кору аскета.