Адеман. Орбітальне фентезі

Старий велетень смиренно прийняв непроханих гостей. Очевидно, робив це не вперше. На його горищах лiтували десятки видiв птахiв, нижче поверхом вмостились кошлатi лiани, смолянi колонii грибiв i лишайникiв. Пiд корою мiгрували i досиджували свого часу цiлi армади личинок та зрiлих комашиних особин. Бiльша частина цих квартирантiв давно дрiмала. Менша – ворушила лапками, вусиками, хобiтками, прислухаючись до звукових вiбрацiй у iхньому домi.

– Пiсля тебе, моя принцесо, – в iгровiй манерi прогнулася Бiлогрива, витягнувши масивнi переднi лапи.

 – Найкращi привiлейованi мiсця для королiвських осiб.

– Менi б твiй грайливий настрiй, – Евена втомлено позiхнула, вмощуючи на твердих епiфiтових коренях.

– М’якенькоi ковдри тобi, любонько, – i собi позiхнула Гелена, iз напускною байдужiстю накриваючи сонне людське дитинча своiм великим пухнастим хвостом.

– І нехай нам присниться коротка дорога до дому.

– Кому – зорi, кому – гравiй, – удруге зiвнув болокiт.

– У дитинствi я лiчила кроки на схилi вiд сплетених старих липникiв до мiдноi скрипучоi брами.

Їх було 39, i ще 44 до бiленоi пекарнi тiтки Сiроi Золи. Зелену покрiвлю нашого дому можна було бачити з вiдусюди. Їi золотили свiтляки, i вона сяяла i вдень пiд сонцями, i вночi пiд зорями.

– Скучаеш за старими днями iз Лагосом… безумним.

– Запах, чуеш? Вiдчуваеш.., горить сухе листя огрумiв? Ми близько вiд наших садiв.

– Вiтер iз дому? Це неможливо, бо надто далеко… Спи i не сумнiвайся: скоро ти будеш мрiяти про iнше. Зовсiм.. скоро.

Присiвши у позi сфiнкса, кiшка напружено вслухалася у темну тишу, що дзвенiла пiд кроною прадавнього старця.

– Солодких снiв, Агель, – дiвчина почувалась втомленою, але заснула не одразу. Крильця Симка ще довго деренчали у кронi, а запах палених листкiв врештi загасився нiчним туманом.

Гелена вичiкувала, нагостривши слух. Їi великi веснянi очi час вiд часу мружилися, а хижий вiдблиск спалахував вiд найменшого шелесту у сивiй i темнiй долинi. Все таки друга половина ночi видалась насправдi доброю, тихою, безпечною, немов прозорi Евинi сни.

Спостерiгаючи тонку вразливiсть недорослоi людини, Бiлогрива не переставала щоразу дивуватись химернiй вдачi матiнки природи, що вирiшила захистити людину вiд мороку на свiй лад. Нi лють, що закипае в жилах, нi гострий пазур, навiть не iкло – нiщо не увiйшло у перелiк захисних механiзмiв. Оцi лиш завитки вiдмiтин на долонях.. – ключi до внутрiшньоi порохiвницi..

Напiвкровка надто довго жила серед людей.