Адеман. Орбітальне фентезі

Запалювати, сяяти i рости. Лиш пожежi i попiл замiтають шлейфом траекторiю ii епiчного ходу.

В одвiчних таких мандрах, багато разiв втрачаючи, щоб заново вiднайти, бачиш сенс не в сяйвi свiтового порядку, а в розумiннi необхiдностi усiх на свiтi змiн. Грати на старих заiржавiлих струнах – iще одна спроба дати старiй мелодii новi слова.

Як одна жила обiрветься, заплямувавши краплями iншi, я повiрю не в звуковий ряд i не в гармонiю порядку. Я повiрю у пiсню кровi, якiй не треба голосу, щоб розбити лiд чи роздмухати полум’я.

Як камiнь зависне, уперто долаючи канони фiзики, не бажаючи булькати, я повiрю не в закон. А повiрю у гравiй..

Вона – той пил i крапля, що сама не падае i менi.. не дае.

Нехай у новому часi випурхне летючкою iз сiро-жовтими очима – я упiзнаю ii усякою. Такою, що тiкае сумнiвно, полюе незграбно, та не прогинаеться пiд заточеним вiстрям знайомого вбивцi. Не тому, що безстрашна, а тому, що жити вмiе натхненно. Вона смiеться до мене текучим бiлим свiтлом i обiцяе.

. не закiнчуватись.

Колишню я знав ii надто мало, бо гадав, що матиму поруч вдосталь рокiв. Іншу не пiзнаю, мабуть, нiколи. Уламки зi спогадiв про таку, як вона, стали щiлиною iскри для подiбних менi.

Тягнутись до дверноi клямки, доки росту хватить малечого. Рватись за горизонт, доки неба вистачить синього. Першi спроби пiзнавати свiт виколупують iз каменiв серця.

Єдинi у своему прагненнi вирости, земнi дiти однаково безпечнi i зухвалi. Граючись iз паперовими муляжами на водi, торкаючись стиглоi м’якоi глини, втоптуючи карамельки у розпечений асфальт, не шукають iстини чи сенсу.

Їм природно грузнути ногами в багнюцi i полохати тишу, злизувати росу на пiдвiконнi i копiювати поведiнку степового канюка. Із вiтром змагатись, вiд грози пiд ковдрою ховатись.. Або ж не лякатись i питати про все на свiтi. Коли нiчне травневе небо розпорюе блискавка i заходиться мокрим кашлем грiм, бiле свiтло повертае менi ii дитячi фото.

Інша вона ривком тенiсистки зiштовхнула планету.

Бiль, що додае мужностi i сили, назавжди вiдбирае дитинство.

Бiльше земля не змусить гойдатися. Бiлий океан не топитиме, сонця не заслiплять, нiч не схвилюе. Понад сушею вона недосяжна, понад безоднями вiльна.

Покликав би ii. Якби знав.., як.

Нареченi соцiумом знають своi iмена. Озираються на вiбрацii знайомих iм звукiв. А тi, що ховаються пiд високими стелями Тригорових зелених лабiринтiв, голови не повертають.