Адеман. Орбітальне фентезі

Заручники власноi унiкальностi, не пам’ятають анi iншого iгрового поля, анi власних iмен. Не кожному випадае осяяна здогадом мить, щоб зупинитись i змiряти вiдстань до перегородки. Тi, що змогли, стали безiменними. Нехай землю успадковують смиреннi – смiливцi переступлять вогняне коло, щоб досягнути неба.

Руйнування ширм – добрий ii дар. Не вiдае, куди мчить, i не знае iнших горизонтiв крайнiше крайнiх. Їi зiр приваблюють тiнi невидимих ниток i лякливих силуетiв, занедбанi стежки, вiдлюднi майдани i сяйво парованих зiрок.

Дотягнувся б до тоi самоi. Якби.. мiг.

Що зорi умiють зваблювати, знають усi. Звабленi, тi, що кидають гральнi костi, знають лиш пошепки: траекторii визначенi, швидкiсть змiряна, а мiсце падiння помiчене старим бiлим хрестиком. Усi вiрять, тому що страхаються не вiрити. Не про неi це.

Я люблю ii. Не тому, що знаю давно i впiзнаю у пiтьмi ii кроки. Тому, що вона iнша. Не схожа нi на мене, анi на свою земну матiр, i завжди буде триматися осторонь. Якщо до цiлiсностi склеiти усi шматки розбитого горнятка, може статись – один зостанеться зайвий.

Цим уламком буде вона. Частиною вiд iншого i не цiлого, не мого.

Я не знаю, як ii називати, не знаю, чи загляну колись знов у тi пiщанi озера, чи обiйму i скажу, що люблю i вiрю в неi. Лишень вiдчуваю незриму ii присутнiсть у затяжних спалахах грози. Чую смiх, який обiцяе розлитися океаном, запах дорожнього пилу, прибитого першими краплями зливи i вивiряння довгого погляду – поруч iз нею вона.

. Спи Пустеле.. Онде кришаться твоi береги.. Дитяча рука набирае гравiю повнi жменi.. Ану, як.. долетить.»

* * *

«Володарко, не маркуй свiтлом приречених на темну гру. Не слiпи тих, хто, живучи у пiтьмi, не бачив нiколи тiней. Благослови оселю, ту що без вiкон. Вона не видасть.

Рудокрилi пустельники, дiти тихих лiтнiх сутiнкiв безшумно приходили зi свiтлоi темряви, щоб позолотити вечiрнiм спiвом смугасту землю. Із тремтливими нотками в голосi скльовували iз пiснi слова й акорди.

Несли iх Пустелi.. Те, що губилось дорогою, проростало голосом iз трави i квiтки, з iншого ткали своi епоси вершителi мiж людьми.

Уперше я почув ii з дитячих вуст. Незнайомi слова покладенi на старий мотив у виконаннi володаря iз сором’язливою усмiшкою. Сукенка в горошок, рипуча гойдалка, бiлий кiт i нев’янучi квiти спiвали в один голос:

«Зимовий ранок не проспи. Вiдкинь липку утому – дивись за обрiй, вiдчувай: повернемось додому.