Адеман. Орбітальне фентезі

Зi мною чи без мене, забута чи знайдена, тут чи по той бiк, вона не перестане сяяти.»

Щелепи альфаяра

Не надто втiшно прокидатись вiд поцiлункiв роси. Ночувати горiлиць пiд вiдкритим небом Ева не звикла. Вологiстю i прiлим запахом пройнявся ii дорожнiй вовняний хiтон. Капризний шлунок вимагав снiданку, а голова волала про недосип. Верхнi поверхи осiннього лiсу перекликались пташиним галасом i хвилюванням. Вже першi променi бiлого сонця пробивались крiзь рiдке листя, злизуючи на своему шляху дошкульну вологiсть.

У свiтлi дня мiсцевiсть не навiвала поганих сподiвань. Навпаки, згори тiшили око одноколiйнi сiрi смуги помiж сухоi трави, геометричнi острiвки прив’ялоi зеленi i щось вiддалено схоже на штучну лiсову посадку. Зi шпарин кори старого аскета вже продирались i розгортали своi прозорi крильця зеленi красавки – вони вiдчували друге сонце.

Бiлогрива пiшла. Так тривало вiд самого початку: сонце проганяло болокота, але дозволяло приходити Геленi, сурогату хижака, домашнiй копii дикоi прирученоi iстоти.

Це вона хрумтiла кiстками бурого щезника пiд колючим ягiдним кущем, чим видала себе.

– Смачного, кровожеро! – прокричала двонога, упавши просто з неба, i випустила з рук стебла волохатих лiан.

Кiшка сполохано зашипiла повним ротом пiр’iн. Ще б мить – кинулась, випустивши пазурi. Звiсивши вуха, дико огризнулася, нахмурила чоло i злiсно блиснула зеленими очима.

– Ну.. вибач, якщо скажу, що бiльше не буду – злукавлю, – Ева обережно торкнулась ii перенiсся. – Не сердься на дурне дiвчисько.

Напевно, цей приступ шалу вiд близького вiдчуття дому.. Там.. е ознаки цивiлiзацii, бiля пiднiжжя рудного хребта.

Люди часто бачать те, що просто хочуть бачити. Дiвчина не могла знати, що видивлялася на давно покинуте поселення. Старою одноколiйкою тепер користувалися альфаяри, пiдколiнний рiчковий народ, який вiднедавна взявся сушити весла i приручив вертиполе для суходiльних мандрiвок. Чiпкий погляд однiеi iз таких iстот прямо зараз вивчав поведiнку людини, вираховуючи нагоду пiдкрастися якомога ближче.

Можливо, кiшка його б вiдчула, якби вслухалася у голоси лiсу, але ii спинний мозок ще не оговтався пiсля сказу пiдлiтка.

– Ну ось, поглянь, – не втихала ii запальна вдача. – Бiла зiрка злизала всю росу. Я не встигла зiбрати i краплини. І дощу вже тиждень не було. Другий свiтанок вже незабаром, а ми тут прохолоджуемось, – звичним жестом, сповненим рiшучостi, Ева закинула плетений наплiчник, нагнулась, щоб забрати на руки тварину. І..