Адеман. Орбітальне фентезі

скрикнула вiд сильного несподiваного поштовху. Ноги втратили опору i злетiли в повiтря. Очей торкнувся гарячий чорний спалах. У спинi i шиi почалась ланцюгова реакцiя зоретворення.

Удар вiд падiння вiдiбрав у дiвчини здатнiсть розумiти подii. Їi волочило по гострому камiннi i сухому листу, завдаючи нестерпного болю скроням i кiнцiвкам. Адеманка звивалася i несамовито кричала, обзиваючи безiменного нападника усiма вiдомими ii вiку словами. Нападник не зупинявся i не вiдповiдав. Нарештi дiвчина усвiдомила справжнiй стан речей i припинила боротьбу.

Так, Гелена не пам’ятае себе при днi. Їi замiщенi iнстинкти потрiбнi, щоб себе захищати. А вона, людина.., мусить. Зiбравши розхитану мужнiсть, адеманка збагнула, що пручання iй не допоможе – лиш додасть мук. Наважившись на вiдсiч, вона попустила праву руку, щоб дотягнутись до лiвого нарукавного крiплення iз ременей. Коротке лезо блиснуло i ковзнуло по чомусь сухому i колючому. Невдача. Друга спроба досягла цiлi – власнi коси. Подерта i подряпана, налякана до пiвсмертi, дiвчина схопилась на ноги, але бiгти у протилежний напрям iй завадило споглядання моторошноi картини нападника.

Істота з виду химер – суцiльне густе сплетiння чи то коренiв, чи то щупальцiв не спинило бiгу i продовжувало котитись, намотуючи на себе зрiзану дiвочу косу. Евi вже доводилось зустрiчатися з альфаярами, зарослими вiдлюдниками-рiчковиками, але цього задираку, який забрався в середину вертиполя i керував ним iз вправнiстю оператора, ii око не розпiзнало.

Поверталося дихання, бiль i тривога. Розумом вона вiдчувала наближення людських поселень, але чуйка била на сполох. У свiтлi сонць на цьому трактi iй ранiше не стрiчались химери iз агресивною поведiнкою. Створiння, що вчепилося iй у коси, породило в уявi безлiч абсурдних теорiй.

Щось змiнилося у ii свiтi iз учорашнього дня.

Виглядаючи з-помiж сiрих i бурих плям рухому бiлу, адеманка довго не наважувалася подати голос, тому тiльки прислухалася. Увага переключилась на дрiбнi деталi: пташинi голоси звучали якось фальшиво i непевно, поховались у щiлинах кори цалики i семикрилки, стулили пелюстки гордi монархи, лапатi колосянки втягнули вуса i вже не гойдались. Час нiби спинився i застиг у тривожному очiкуваннi.