Адеман. Орбітальне фентезі

Не вiдаючи, що насправдi вiдбуваеться, дiвчина i сама впала у транс. Із зацiпенiння ii вивели нищiвнi хлисти негоди: мов ляпаси, краплi теплого дощу зненацька перетворився у навiсну осiнню зливу. Вона пропустила момент, коли синь свiтанкiв заволоклася сiрою кiптявою, але ясно побачила зворотнiй процес.

Сiро-рожевi хмари розвiялись у неi над головою. Злива залишила на грунтi живу дорiжку – одноколiйка стала руслом бурого струмка.

Усе поверталося на свого життя i справ: рiдколiсся знову наповнилося живою метушнею.

Треба було шукати слiди боягузки. Шукала на стовбурах, а знайшла.. брудну i мокру в iглярковiй норi помiж зiтлiлих коренiв, звiдкiля вона вилiзла на голос. Обое вигляд мали жалюгiдний.

– Землерийкою треба народитись, – рука нервово визбирувала колючки iз шерстi. – Навiщо котам пазури? Невже.. тепер звiрячi лази бiльш безпечнiшi, нiж дерева?

В умовах дня свiдомiсть Бiлогривоi спала. Гел не могла нi чути, нi спiвпереживати, анi огризатися.

Адеманка прагнула чим швидше повернутися до рудного хребта на свiй маршрут, але перед тим вона мае зiбрати з листкiв i квiткових чаш дощовоi води.

На скелях димляться курильнi, i там буде гаряче, отже i висохнуть обое там. Узявши болокота на руки, не пiшла – побiгла, майже не вiдчуваючи, як впиваються у ii плече гострi пазурi.

Хронiки Лагоса

Не шукайте його у товщах iсторичного пилу. Вiн не в скелях i не в морi, анi в кранi з водою.. В овалах нiчних свiтил змигне тiнь драконячих крил i розтане.

У крихтах зiрок – попiл вiд iсторiй Знайдення. Нехай чужинцi захмелено розповiдають небилицi про коливання адеманських пагорбiв. Не вiрте плодам змученоi уяви. У Пустелi власний задум..

Цей град запетльований на повторення власних перемог i поразок. Є таке темне минуле, якого краще не пам’ятати. Пiщанi бурi хоронять свiти. Щоб колись здмухнути тi бархани i виказати очам таемницю часу.

«Уперше пробiгаючи очима списаний акуратним почерком клаптик пожовклого паперу, я мимоволi посмiхався.

Вимучений пафос.. Хто сiе пусте зерно i родить такi химернi тексти, щоб дiти iх переписували?

Моя iронiя виростала корiнням iз невiгластва: тодi я не знав, що написане було не дитям, та й не для людини. Що то був не папiр, пiдозра навiть не закралась..

Я так i не докопався до тоi сутi, бо особливо не мучився дедуктивним синдромом настирливих шукачiв. Нехай буде, як е. Зiм’ятий аркуш залишився лежати на пiдвiконнi.