Адеман. Орбітальне фентезі

Нехитрi моi пастки (на це слiд було очiкувати) не спрацювали. Дводобовi посиденьки у засiдцi закiнчилося проваллям у твердий сон. Істота посмiялась: пiд раковиною з краном намалювалась подiбна нора. Скидалося на те, що вiн, чи воно згоднi погратися у жмурки-лови.

Партнер для гри – майже друг диванний. Дарма, що невидимий. Наситившись самотнiстю, будеш радiти навiть клопу. Байдуже, хто i який вiн iз себе: голошкiрий, волохатий, iз клешнями, беззубий, косоокий або горбатий. Хай слухае, хоч лапами. Хай дивиться, хоч слимаком на нитцi.

Хай не говорить, хай тупить чи перекочуе у кишенях власнi мiзки. Я звикну до нього i навчуся його любити.. та й ненавидiти. Як рощеного Пустелею звiра.

«Усi вони – дiти рудих i сiрих, ланцюговi пси – вiддалено спостерiгають тих людей, яких вибрала iм Пустеля. Не мають страху, не знають слова „жаль“ i сумнiвно, що встануть на заднi. Якщо зустрiнеш такого, не дивуйся, що стане твоiм двiйником, бо полярнiсть Знайдення рiднить супротивникiв. У нетрях адеманських болiт, на згладжених платомасивах, у снiгових заметах чи у дзеркальнiй зонi сонць бродять спокусники.

Мова iх проста, чiпкий погляд, вiк недовгий i тiнь, якоi не вiдiрвати»

Про що не договорюють рукописи, i як не витрясти iз них душi.. Хiба узявшись за власну.

У Втраченому свiтi свою другу малу тiнь.. я загубив. Той свiт, у якому мене вже нема, продовжуе шумiти i звиватися. Вiн виживе без мене, як i я без нього, але ще триматиме мене на емоцiйному повiдку, щоб час вiд часу вгризатися у пам'ять сiрковим спалахом.

Аби не ослiпнути, я тiкав.. Не раз, не двiчi.. Скiльки кордонiв, скiльки правил повинна переступити людина, щоб вiдчути себе захищеною? Ранiше я бiг, щоб утекти, тепер.., щоб наздогнати. Себе.

– Пам’ятаес, тат? – по-дитячому закидала маленьку русяву голiвку. – Ти казав, гоми, усалки, маки у фонi зивуть, вийти не мозуть. А Генiя Яйосавiна його випустила.

– Кого випустила? – я перепитував, бо, як завжди, не слухав i думками був у гонитвi.

А мала щебетуха хотiла подiлитися пригодами дня.

– Ну, гома.., – замислено протягла Солька. – Столку пiдняла, i вiн так.. – стлиб.

– Євгенiя Ярославiвна твоя – добра душа, що живнiсть усяку любить, – в головi роiлися графiки i складалися плани.

– А гомiв не любить, – не вгавала крутиголовка, чим збивала менi настройки, – боiцця, але гом.. не стасний.

Вiд стоянки нас вiддiляло перехрестя iз бурхливим транспортним потоком.