Адеман. Орбітальне фентезі

– Чому ти тодi не з ними? Чому зi мною няньчишся?

– Я складав присягу Клеврiону.., – пауза не затягнулась. – І народився не в Долинi, а в тунелях, якими шастають Тригоровi посiпаки – каптурники. Це iнша iсторiя.. І вона не в тему.

– Дихати, поки можеш.. – я теж присягала.. Тiльки от.. дерево наше зрубали.. Гидко це, почуватися обломаним хмизом.

Мамун i кролячий лаз

«Кiнцiвка iсторii – лиш iлюзiя кiнця» – коротка вiдповiдь викрадача розхитала пiдi мною невидимий трамплiн. Сам вiдчував, щось несказане, недомислене витае у повiтрi, як кисень… Ну, звiсно, – тiльки зараз блискавиця влучила у цiль, якоi ранiше не бачив: будь-яка ситуацiя, як монета, двобiчна.

Я не потрапив у чистилище, бо тут усе надто матерiальне. І все закiнчуеться: як бульбашки в ручцi, як олiя у лампi, як день за вiкном, чи.., як терпiння.

Правда про те, звiдкiля усе знову приходить, додала менi впевненостi для нових пошукiв. Тепер я знав, що уляпався мордою у твердий снiг, але видивляюсь не на вибитi зуби.

Як мiнiмум.., на щелепу.

Я вирiшив, це мае бути лаз. Вентиляцiйний, водопровiдний, кабельний.. Вiра у нього надихнула до пошукiв. Читальня.. годилась. Коли я уперше пройшов крiзь важкi, немов витесанi iз базальтового пласту, дверi, то залишив на ii порозi свою жагу до волi. Шукав тодi вiдповiдi, але не вихiд.

Старолущенi стiни тут не вiдновлювались, що вже втiшало. Ми довго грали в мовчанку – лови куди цiкавiшi. Сковтнувши подих, я палив сiрку i видивлявся чогось в обрисах блакитно-рожевого полум’я.

Свiтла-жару його менi не треба. Гойдання видай..

Пломiнь таки сколихнувся, а з ним i мое серце, коли я навколiшках вимолював протягу мiж шпарами нижнiх полиць. Нестямно розкидавши старi рукописи у книгах та свитках, я його майже вимолив. Лаз.. нiчного кроля. Руки затряслись, колiщата завертiлись.

Темна дiра була неправильноi форми i розмiром iз дитячий м’яч. Туди змiг би пролiзти найжирнiший пацюк, чи малий собака. Але не людина. Нора з першого огляду здавалася глибокою i абсолютно чорнющою, але безсумнiвно сполучалася iз виходом назовнi.

Я не наважився ломитися, бо ще пам’ятав своi божевiльнi першi спроби. Вичiкування – нагорода для терплячих, але я не такий.

Моя «покоiвка», що приносила менi записки, iжу, воду та вогонь надто обережно користуеться цим пiдземним сполученням, тому мае бути дюймовочко-феею чи домо-гномом, або ж.. коброю. Думку про навчену домашню тварину я вiдкинув – вiд неi надто багато шуму.