Портрет Доріана Грея

Вiн пригадував книгу, яку прочитав, коли йому було шiстнадцять, i яка вiдкрила йому очi на багато речей, котрих вiн не знав до того, i йому було цiкаво, чи переживав Дорiан Грей щось подiбне в той момент. Вiн випустив стрiлу наослiп. Невже вона влучила в цiль? Як же захопливо було спостерiгати за хлопчиною!

Голуорд, тим часом, малював у своiй смiливiй манерi, яка надавали картинi свiжостi i нiжностi i яка в будь-якому мистецтвi могла з’явитися лише завдяки силi. Вiн не звертав уваги на тишу.

– Безiле, я втомився стояти, – раптом поскаржився Дорiан Грей.

 – Менi треба пiти на вулицю i посидiти в саду. Тут занадто душно.

– Мiй любий друже, пробач мене. Коли я малюю, то не можу думати бiльше нi про що. Але ж ти позував чудово як нiколи. Ти був абсолютно незворушний. І я упiймав бажаний ефект – напiврозтуленi вуста й вогонь в очах. Не знаю, що там тобi наговорив Гаррi, але вiн викликав найчарiвнiший вираз на твоему обличчi. Мабуть, вiн робив тобi комплiменти. Тобi не слiд вiрити жодному його слову.

– Те що вiн сказав – точно не комплiменти. Мабуть, саме тому я йому й не вiрю.

– Ви знаете, що у все це вiрите, сказав лорд Генрi, спрямувавши свiй лiниво-замрiяний погляд на нього. – Я пiду з Вами в сад. В майстернi неймовiрно спекотно. Безiле, дай нам чогось попити, чогось з льодом i полуницею.

– Звiсно, Гаррi. Подзвони в дзвiночок i коли прийде Паркер, я скажу, що вам потрiбно. Менi треба попрацювати над фоном, тож я приеднаюся до вас пiзнiше. Не затримуй Дорiана надовго.

Я ще нiколи не був у такiй чудовiй формi, як сьогоднi. Це буде мiй шедевр. Це вже шедевр.

Лорд Генрi вийшов у садок i знайшов там Дорiана Грея, котрий поринув обличчям у квiти бузку i спрагло впивався iхнiм ароматом, нiби вином. Вiн пiдiйшов ближче i поклав руку йому на плече.

– Ви все робите правильно, – сказав вiн. – Лише вiдчуття можуть зцiлити душу, i лише душа може зцiлити вiдчуття.

Юнак випрямився i вiдступив на кiлька крокiв. На ньому не було капелюха, тому листя стривожило його бунтiвнi кучерi i заплутало iхнi позолоченi кiнчики.

В його очах читався страх, який вiдчувае людина, якщо ii раптом розбудити. Його нiби висiченi з мармуру нiздрi розширились, а прихована напруга вкрала червоний колiр його губ i залишила iх тремтiти.

– Саме так, – продовжив лорд Генрi, – у цьому полягае один з найбiльших секретiв життя – зцiлювати душу за допомогою вiдчуттiв i зцiлювати вiдчуття силою душi. Ви дивовижний.