Портрет Доріана Грея

Вони живуть так, як варто було б жити нам всiм: iх нiщо не турбуе, вони нейтральнi, i головне, у iхньому життi немае тривог. Вони не руйнують чужi життя i не отримують зла у вiдповiдь. Твое становище й багатство, Гаррi, мiй розум, який е, та все ж, моi картини, чого б вони не були вартi, краса Дорiана Грея – за все, що подарував нам Бог, нам доведеться страждати, страшенно страждати.

– Дорiан Грей? То ось як його звуть? – перепитав лорд Генрi пiдiйшовши до Безiла Голуорда.

– Так, це його iм’я. Я не хотiв тобi говорити.

– А чому було не сказати?

– Я не знаю, як це пояснити. Якщо людина менi подобаеться, я нiколи нiкому не розповiдаю ii iм’я. Це нiби вiддати ii частинку. З часом я полюбив таемничiсть. Здаеться, це едине, що може зробити наше життя загадковим i чарiвним. Найбiльш буденна рiч може стати прекрасною, варто лише приховати ii. Покидаючи мiсто, я нiколи не розповiдаю своiм близьким, куди прямую. Інакше, я не отримував би вiд цього жодного задоволення. Можу сказати, що це погана звичка, але, якимось дивним чином, вона додае життю романтики.

Ти, мабуть, вважаеш мене повним дурнем через це, чи не так?

– Анiскiльки, – вiдповiв лорд Генрi, – анiскiльки, любий Безiле. Ти, здаеться, забув, що я одружений, а одна з принад подружнього життя полягае в тому, що воно робить обман необхiдним для обох. Я нiколи не знаю, де моя дружина, а вона i гадки не мае, чим я займаюся. Коли ж ми зустрiчаемося, а це доводиться робити час вiд часу, щоб разом пообiдати чи вiдвiдати герцога, ми розповiдаемо одне-одному цiлковитi нiсенiтницi з незворушними обличчями.

У моеi дружини це виходить просто чудово, чесно кажучи, навiть краще, нiж у мене. Вона нiколи не плутаеться у своiх розповiдях, а от зi мною таке трапляеться завжди. Проте, коли вона виводить мене на чисту воду, то не влаштовуе сварок. Інодi менi навiть хотiлось би цього, але вона просто кепкуе з мене.

– Я не люблю, коли ти так говориш про подружне життя, Гарi, – сказав Безiл Голуорд, прямуючи до дверей в сад.

 – Я вважаю, що ти чудовий чоловiк, але ти чомусь вперто соромишся власних чеснот. Ти незвичайна людина. Вiд тебе не почути моральних слiв, але i не дочекатись аморальних вчинкiв. Весь твiй цинiзм – це просто гра на публiку.

– Бути природним це найбiльш бездарна гра на публiку, – зi сльозами смiху на очах сказав лорд Генрi, коли молодики вийшли в сад i присiли на бамбукову лаву, що стояла в тiнi високого лавра. Сонячнi променi пробивались крiзь гладеньке листя.