Мамай і млин

На легку лiтню сорочку зi скромною вишивкою був накинутий оксамитовий жупан з терморегулюючою пiдкладкою. Цупкi й легкi шаровари темно-синього кольору, мiсцями потертi, були заправленi у замшевi чоботи, скроенi на манеру вiйськового взуття. За поясом ховались дрiб’язки, металокерамiчний нiж, запасна енерго-батарея до пiстоля, трави до люльки, i ще щось, розiпхане по кишеньках, незрозумiле для нас, та важливе для характерника. Довгий подорожнiй цiпок стримiв увiткнутий в землю, придивившись до нього уважнiше, можна було зрозумiти, що тонкi сегменти з’еднань i комбiнування рiзних матерiалiв у його структурi приховують щось бiльше, анiж можна угледiти з першого погляду.

Мамай взяв до рук потерту легку кобзу з композитних матерiалiв, торкнувся струн. Неголосне мелодiйне бринiння почало спливати поки що розрiзненими натяками на мелодiю, шматочок однiеi легко видозмiнювався, перетворювався на iншу. Не одна дiвчина дивилась на Мамая iншими очима, зачувши чарiвнi акорди кобзи. А коли козак затягував якоi пiснi, то дiвочi серця, полоненi приемним густим, ледь хриплуватим голосом, танули не гiрше воску у свiчцi-громницi.

«Ще трошки зачекати», – подумав козак. «Цiкаво, хто це буде, хлопець, що утирае льняним рукавом пiт, дiвчина з розпашiлими щоками, що не смiе глянути у очi? Хе-х, почекаемо, усьому е свiй лад i час». Забринiла мiдно струна, стривожила бджолу.

Староста Свиря Вовкун дивися з-пiд кошлатих сивих брiв на мальви за тином, задумався. Рiзке клацання поливалки примусило його здригнутись.

«Ох, щоб тобi. Нерви щось не того… Гм, а ще треба задати в програмi поливу бiльший iнтервал, i перевiрити прогноз, нiби то дощем пахне, чи не пахне, невже знову здаеться?» Вовкун пiдвiвся з тесаноi лави, глянув у височину неба, примружив очi. «Як же добре вдень, як до-о-о-обре. І ночi тоi не хочеться, хай вже iй…» Свиря зiтхнув скрушно, розумiючи зрештою, що не у приходi ночi криеться його страх. Були ж ночi i до того, були зовсiм не такi, як тепер, ну, звiсно були ще й такi що ого-го, е що згадати. Староста посмiхнувся, хекнув легко у вуса i подумав: «Кого ж послати? Котька чи молодшу Русаву? Котько прудконогий, i вмить домчить, а Русава мае добре язика пiдвiшаного, як скаже, то нiби шовком вишие, i ладно, i ясно…» Глянув у небо на хмару, схожу на голуба, i вирiшив: «хай Котько бiжить».

З-пiд дуба Мамай глянув у небо. У височинi хмара у формi голуба торкнулась сонячного диска дзьобом: «Отже, пришлють хлопчину», – подумав козак.