Нічний флангер

Вiдун зреагував швидко, перетягнув козака з впевненим спритом, натис на схованi нервовi вузли. І наклав на культю наномедичний пакет. Болiло потiм, болiло те чого вже не було. Та й з тим вiдун дав раду. Не в перше вже козакiв пiдiймав i до i пiсля бою. Було часто набагато гiрше й важче. Надивився вже, тому й сивий ходив вiдун, хоч i молодий. Чудно було дивитись як марко пiд’еднуеться до пульта керування. Лiва рука його, в спокiйному станi була нiби просто рукою, але в тi моменти переставала бути людською, – розчепiрювалась пластинчастим вiялом, утопала пiд’еднаннями в метал гнiзд, i зливався Марко з машиною, починав вiдчувати комплекс як свою незвичну титанiчних розмiрiв i бойовоi мiцi руку, уподiбнювався до грiзного Перуна.

Але в такi вечори, як нинiшнiй, стрiлець лiниво слухав оповiдi Славка, i потягував чай з материнки i м’яти.

– Славко, слухай, а як то твiй дядько потрапив до чорножупанних?

– Та як-як, вправний був боець мiй дядько, родовий кшатрiй яких мало. Не часто бачився я з ним, вiн все своiх синiв навчав мистецтва бою.

Не мав на iнше часу. Та й пожив не так багато. Певно вiдав про шлях свого життя земного, передав синам все що знав, перш нiж вiдiйти на луки Сварожi. Пом’янемо його душу, хай допомагае нам силою Перунового полку.

– Чорножупанникiв я поважаю, Славко. Славнi хлопцi, ярi до бою i до гулянок. Нiколи нiде себе не шкодують. А що ж, тебе таки нiчого не навчив дядько?

– Та, – махнув рукою Славко, – дещо показував, тiльки нетерплячий я був, i неуважний до того.

Думав голiруч не прийдеться собi торувати шляхiв. От тому все бiльше в залiзi копирсався, комп’ютери мучив так, що аж з димом йшли. От i сиджу тепер на криптоканалах гетьманату, дивлюсь на проходження наказiв, контролюю можливi перехоплення i вторгнення логiки ворога.

– Ясно, – Марко сплюнув дрiбний листочок м’яти з чаю i потягнувся з хрустом. – Тихо в нас. Нiби нiчого в свiтi й не дiеться. Скiльки ще до переклички?

– 43 хвилини.

– Нудно.

– Дивись не наклич бiди, тим своiм скигленням.

Нудно йому… – Пробурчав Славко, мотаючи по екрану без потреби список вiльних каналiв iнформацii.

– Чаю хочеш?

– Марко, ти вже мене замучив своiм зiллям. Як ти не боiшся того пити?

– То трави землi нашоi, я вирiс на них i добре знаюсь на зiллi, як ти його називаеш.

– Та вiрю, але чи чистi тi трави в околицi? І тут вiдгримiло свого часу, пам’яеш? А що з природою стало, не менi тобi розповiдати, самого навчали i iнструктували.