Ратники князя Лева

Щоб розiбрати мури (а зробити це треба було швидко), князь зiгнав людей з усiх усюд. Багато хто залишилися тут. Але я не пам’ятаю, щоб серед городян когось так звали, – знизав плечима Стоян. – Хоча, стривай…

Вiн гукнув жiнку. Вона з’явилася перед чоловiками, сердита на те, що знову доведеться поратися коло столу, а це у такий день грiх, треба постувати. Але Стоян запитав ii про iнше.

– Як iх звали? – пiдiйшла ближче Цвiтава.

– Неждан i Злата, – повiдомив Тугар.

– Щось пригадуеться… Саме тодi, давнiше, я пам’ятаю двох молодят, що назвалися братом i сестрою.

Брата не пригадую, а от сестра… Вона мала золотаве волосся? – раптом запитала Цвiтава.

Тугар подався наперед. Стоян скептично зиркнув на жiнку.

– До чого тут це? – засумнiвався вiн.

– Золото в iменi, золото у волоссi, – таемниче мовила Цвiтава. А Тугар подивився на господиню з надiею.

Вона лише ствердно кивнула головою.

– Що з ними сталося? – скинувся Тугар.

– Цього не можу сказати.

Дехто з людей залишився тут, але не вони. Іншi повернулися домiв.

– Не вони…

– А когось князь вiдправив на сторожу границь, – додала Цвiтава. – Але…

– Що?..

– Але менi пригадуеться, що з нею, здаеться, була мала дитина…

III

Мстислав тривожно подивився на брата – таким розлюченим Лева вiн не бачив давно. Та що там давно – навiть у той день, коли Свiтозар повiдомив iм обом про смерть iхнього брата Романа, Лев не виглядав таким. Образа на вчинок колишнього друга, нерозумiння цього вчинку, зрештою, ненависть i бажання негайно помститися – було, але такоi лютi… Нинi князь Лев нагадував розлюченого лева, здатного на все.

Мстислав дивився на брата, чекаючи вiд нього якоiсь неприборканоi витiвки, але той натомiсть пiдiйшов до вiкна i довго стояв перед ним, вдивляючись туди, де за густими непрохiдними лiсами лежала столиця Русi – Холм, де за нього вирiшили його долю.

– Леве? – обережно покликав Мстислав.

Лев не обертаючись промовив:

– Погану звiстку принiс ти менi, брате! Ох, погану…

– Мене попрохав дядько, – спробував виправдатися Мстислав, але Лев перебив його:

– Ну тому твоеi вини немае, брате.

Запросили – ти приiхав; попросили приiхати сюди – також.

Лев обернувся до Мстислава.

– Знаеш, що образило найбiльше? – запитав вiн. – Те, що у Володимир Шварно запросив тебе, а мене не захотiв.

– Вiн боявся твого гнiву, – вiдповiв Мстислав.