Ратники князя Лева

– Сподiваюся, вiн не помилився. Його величнiсть пише, що ви можете виконати будь-яке доручення.

– Наказуйте!

– Ви готовi знову вирушити в дорогу?

– Скажiть куди – i я вiдправлюся негайно!

Папа усмiхнувся.

– Я схвалюю ваш порив, але якщо це дорога до монголiв? – запитав вiн, хитро примруживши очi.

На обличчi iспанця лише на мить промайнув сумнiв.

– Наказуйте! – з готовнiстю повторив вiн.

– Я радий, що у вас така впевненiсть i бажання принести користь своему королю i святiй вiрi. Ви маете де зупинитися?

– Так, Ваша святосте! Я поселився у монастирi кларисок.

Увесь вiльний час я проводжу у розмовах з абатисою. Там я дiзнався про святу дiвицю Розу, – вiдповiв кабальеро.

– Менi приемно це чути. Я прошу вас повернутися до монастиря i бути готовим будь-якоi митi вирушити в подорож, – мовив Климент.

– Дозвольте спитати: я буду сам?

– Нi, звичайно, нi. У Вiтербо перебувае посольство тамтешнього правителя. Вони чекають на мое послання. З ними i вирушите!

Папа виставив праву руку з перснем, iспанець поштиво поцiлував ii i полишив кiмнату.

Невдовзi повернувся П’етро.

– Папiр i чорнило! – розпорядився Климент. – Я хочу написати листа магiстру Гуго де Ревелю.

– Ваша святiсть звелить знайти гiнця? – поцiкавився секретар.

– Не треба! Дорогою до Абака його доставить де Перпiньян. І знайдiть писаря. Стиль i калiграфiя послання до iльхана мають бути вишуканими.

Папа Климент пiдвiвся i пiдiйшов до столу, завбачливо поставленого бiля вiкна. Невдовзi слуга принiс папiр, перо i каламар.

Папа почекав, коли в кiмнатi нiкого не лишиться, зручно вмостився за столом, вмочив перо у чорнило i вивiв першi слова:

«Єпископ Климент, слуга слуг Божих, Великого магiстра i братiв ордену кавалерiв Святого Йоанна вiтае i шле апостольське благословення.

Дорогий брате во Христi!»

Написав – i задумався. Папа Климент уперше назвав Гуго де Ревеля Великим магiстром, тим самим прирiвнявши його до наставника ордену Храму. Вiн сподiвався, що цей жест не залишиться непомiченим.

Подумавши, епископ продовжив.

VIIІ

Тугар здригнувся. Вiн гарячково завертiв головою, чим викликав смiх у дiтей. Але чоловiк не зважав на це. Тугар намагався вiдшукати з-помiж людей, що висипали на подвiр’я, жiнку, чий голос вiн чув. Або хоча б Гiйома, зустрiти якого вiн i не сподiвався. Напевне, ратник, який постiйно крутив головою навсiбiч, виглядав не надто серйозно, тому Ратибор якось суворо подивився на свого пiдлеглого.