Ратники князя Лева

Себто ворота стояли, але де ж фортечний мур? Мiсто, що розкинулося на березi невеличкоi рiчки, iз дерев’яним замком на горi, стояло незахищене вiд будь-яких ворогiв. Вiдсутнiсть фортечних мурiв можна було пояснити або вiдсутнiстю у правителя коштiв i робочоi сили для iх побудови, аби просто небажанням щось будувати. Може, це покарання свавiльних пiдлеглих? Але нiхто з приiжджих не мiг зрозумiти: навiщо ж тодi отi ворота?

Здивування подорожнього, тим не менше, пояснювалося просто. Не лише Львiв виглядав так дивно.

Усi великi мiста Руського королiвства були геть вiдкритi для ворожих орд. Галич, Володимир, Белз не дуже вiдрiзнялися вiд Львова щодо фортифiкацiйних споруд, вiрнiше, повноi iх вiдсутностi. Жителям Львова ще пам’ятний той тяжкий рiк, коли iм самим довелося розбирати дерев’яний фортечний мур стовбур за стовбуром. А монгольськi темники стояли оддалiк i ядуче всмiхалися.

Вiдтодi минуло вiсiм рокiв, але щолiта у мiста Русi прибували монгольськi наглядачi, щоб на власнi очi перевiрити, чи не з’явився на мiсцi розiбраного муру хоч якийсь камiнь, чи не замишляють русичi якоiсь напастi супроти Сараю.

А щоб iще бiльше принизити мiстян, монголи, як на посмiх, дозволили залишити ворота, а вiрнiше, заборонили iх зносити. Так i стояли руськi мiста, вiдкритi для будь-яких зайд, зате в’iхати до мiста можна було крiзь ворота.

Всього цього вершник не знав. Вiн лише на хвильку зупинив коня i продовжив свiй шлях. Копита лунко цокали дерев’яним настилом (не пропадати ж колодам iз мурiв!).

Весняне сонце вже перевалило за полудень, але сили добряче припiкати ще не мало. Цю пору – коли веснянi води вже зiйшли, а комарi з болота ще не рояться – мiстяни любили найбiльше.

Поява незнайомця зазвичай пройшла непомiтною для жителiв мiста: вони звикли до подорожнiх, купцiв i усiляких пройдисвiтiв. Цим iх не здивуеш. Напевне, единi, кого зацiкавив вершник, були мiсцевi шибайголови, що уперто супроводжували прибулого. На iхне превелике розчарування, незнайомець навiть не поглянув у iхнiй бiк, вiд чого остаточно перестав iх цiкавити.

На вершнику була досить дорога одiж. Таку носили або бояри, або збагатiлi на продажу заморських товарiв купцi. Щоправда, не могло не кинутися в очi, що одiж уже не нова, запилючена i де-не-де навiть вицвiла вiд сонця. Але й такий одяг був не по кишенi для бiльшостi мiстян.

Усiею своею поставою приiжджий виглядав на русича, лише обличчя мав таке засмагле, що на його тлi темно-русяве волосся здавалося свiтлим.