Захід сонця вручну

З цього часу ми по-сусiдськи разом росли, разом вчились в одному класi однiеi школи, а далi – в столичному Киевi: я – в медiнститутi, вона – в сiльськогосподарськiй академii на агрофацi. Щоб не опускатись до банальностей зеленоi дитячоi ще неполовiючоi пори Людмили, то тiльки один епiзод. Лiтня злива, вiд громовицi закладае у вухах, спалахи блискавок оперiзують розверзле небо, а Людмила – в одних трусиках, iз пiднятими вгору рученятами вистрибуе по калюжах iз радiсною пiсенькою: «Іди, iди, дощику, зварю тобi борщику…» Вона радiла, вона через радiсть сприймала життя, то було притаманним пульсацii ii серця.

З раннiх школярських лiт я вiршував, маючи в Людмилi благодатного слухача. Батьки менi приповiли: з вiршiв хлiба не будеш iсти. То я iз тими вiршами замкнувся вiд свiту, в яке мала вiкно тiльки Людмила. Це так начебто рiднi заглянули у перебудову, бо в Союзi ще й багато хто з тих вiршiв iли хлiб.

А Людмила малювала, перехопивши задатки вiд батька, i у вiдповiдь дiлилася своiм витвором зi мною. Але, попри фантазiйнiсть i мрiйливiсть, ми обое дуже серйозно ставились до перспективи реалiзацii своiх маленьких талантiв. Бiльш всього моiй маленькiй подрузi вдавалось малювання людськоi кистi, людськоi руки до середини плеча. І ще, Людмилу перiодично затоплювала повiнь малювання сон-трави, цiеi не крикливоi красою, але дуже нiжноi, дуже рiдноi, що не густо трапляеться, квiточки.

Як тiльки не тримали фiолетово-синьо-жовту сон-траву людськi руки! Але понад усе – руки: звичайнi незвичайнi людськi руки – руки радостi, руки смутку, горя, вiдчаю, руки втоми, працi, руки любови, i руки агресii, руки ненависти… руки смерти… Руки, людськi руки, якi вмiють все – не вмiють тiльки лукавити… але тепер, то вже розумiю, що демонкратiя облiпила i руки багном лукавства липкого, як смола, пiтливого до нудоти вiд забугорних парфумiв, багном хамства облiпила кожнодення людське, уподiбнюючи нас чотирилапим. У дiлах рук наших ми е самi собою, по дiлах наших судять про нас, як i дiла нашi судять i судитимуть нас.

Людмилина домовленiсть з Миронiвською та Одеською науково-дослiдними станцiями щодо апробацii нових сортiв пшеницi, а пiзнiше – iх районування, для керiвництва району раптом стали непотрiбними.