Темна синя вода. Потік

Вiз був навантажений пiд зав’язку i ще трохи зверху, дядько навiть не став моститися, а став поруч з воликом. Вйокнув, цоб-цабекнув i волик рушив так само плавно й без жодних зусиль, нiби й не мав за собою причепа.

Не вiл – тягач!

Цiкаво, чи збереглася порода до наших часiв? Навряд чи. А шкода. Таке диво варто б i до списку нацiонального надбання внести. Он, французи, кажуть, якийсь карнавал внесли, а такий волик – це вам не танцi-шманцi. Цей волик якщо затанцюе, то й всi будинки стрибатимуть.

Другий дядько вивiв з гаража пару коней, але то вже ми додивлятись не стали. Іван розплатився з корчмарем, спитав дорогу на якусь Бубнiвщину – бiс його зна, де така; та й рушили.

Одразу за селом дорога роздвоювалася, й звiсно, ми поiхали не по тiй, про яку так докладно й послужливо розповiв корчмар.

Якщо нас все-таки шукають, то нехай шукають деiнде.

І якщо я правильно зрозумiв, то село, церква й корчма стояли приблизно там, де колись розташуеться найбiльший аеропорт Украiни.

Роздiл 3

Психологiчний портрет фiгуранта

– Альберте, – сказав я, вдосталь помилувавшись – пейзажем, провiвши поглядом зграйку якихось пташок, спiймавши на льоту кусючу осiнню муху, коротше кажучи – знудьгувавшись.

– Га? – спитав ватажок з пiдозрiло знайомою iнтонацiею. Ігоревою. Молодець, прибулець, вчиться на ходу.

Ще трохи – й можна буде за свого видавати. У будь-якому столiттi з тих, де ми вже побували. А в тих, де побуваемо – хтозна, як воно пiде. Я он Івана не завжди розумiю, а з мови якого-небудь козака з епохи Руiни, то, мабуть, i половини не втну.

Подивимось.

– То розкажи, нарештi, куди ми iдемо, – продовжив я розпитування.

– І для чого, – миттю опинився поруч Ігор.

Галя теж якось непомiтно-непомiтно опинилася поруч, а у Івана виросли вуха – меншi, нiж у вiслюка, але бiльшi, нiж у зайця.

– Тю, – видав Альберт зовсiм по-нашому. – Так я ж вже казав. У Переяслав.

– А далi? – негайно уточнив я.

– А далi… – ватажок замислився й почав старанно пiдбирати слова. Так старанно, що я аж запiдозрив, що то вiн навмисне. А може й справдi навмисне.

– А для чого? – перебив його Ігор, i слова одразу почали пiдбиратися легше.