Темна синя вода. Джерело

Там було як завжди – хтось спав, хтось читав, хто тупо нидiв у вiкно, а опасиста немолода тiтка сварилася з хлопцем. Той хотiв вiдчинити люк на даху, а тiтка протестувала. Робила це вона таким зверхнiм, та ще й наказним тоном, що я на мiсцi того парубка вiдчинив би ще усi вiкна, до яких лише б дотягнувся.

Хлопець лiниво вiдгавкувався, решта пасажирiв спостерiгали, але не втручались.

Я теж подивився-послухав, але за кiлька хвилин цей «Дом-2» набрид, й погляд сам собою перемiстився лiворуч, до вiкна.

А от цiкаво, як би зреагував на вчорашню подiю той хло-пець? Або тiтка? Або взагалi будь-хто з пасажирiв, бо шофер закляк, наче Лотова дружина, коли iй про коханку сказали, й лише повiльно-повiльно опускав нижню щелепу. Наче воно не щелепа, а вантажна апарель, й працюють не м’язи, а гiдравлiка.

Лише за мить я зрозумiв, що опускаеться вона досить швидко, й руки на мiсцi не стоять, чи то пак не просто на рулi лежать, а швидко-швидко його повертають, а рот вiдкриваеться зовсiм не з подиву, а для оголошення.

Найпристойнiшим словом у ньому було те, що починалось на «б». Кажу – найпристойнiшим, бо воно вже у книги пролiзло й в кiно, а пролетарi то вже давно якраз ним в основному й спiлкуються.

Диваки цi письменники, що тягнуть його у книжку, iй-бо, диваки. «Осьдечки, подивiться, який я смiливий! Поламав суспiльне табу! Матюкнувся в книжцi!». Нагадують дiвку, що зробила декольте нижче талii й розрiзала спiдницю до самого декольте.

Погляд-то приверне, хто ж сперечаеться, але гарнiй дiвчинi все те не потрiбне, ii й без таких хитрощiв помiтять.

Так i з книжками.

А хочеться повикобенюватись – то значно цiкавiше викобенитись так, щоб i слова не написати, й щоб у читача воно само в головi виникло. В потрiбний момент з потрiбною iнтонацiею. Можна ще у потрiбному оточеннi слiв-супутникiв, але то вже не до мене, я так не вмiю.

Ви будете смiятись, але й цi роздуми встигли промайнути за ту коротку-коротесеньку мить, коли зустрiчний «мерс»-мiкроавтобус у наш бiк уже рискнув, але ми на обочину ще не вискочили.

За ту саму мить, коли я тiльки-но сидiв лiворуч бiля вiкна, а тепер стояв праворуч бiля дверей.

Бам!

Скло обсипалося, а на стiйцi, до якоi я притулявся, з’явилася вм’ятина – якраз бiля того мiсця, де була голова. Вм’ятина не просто так, а з розривом, i якщо прикинути, то рване металеве клоччя опинилося якраз на мiсцi лiвоi скронi.