Темна синя вода. Джерело

Виiхати назустрiч, i в потрiбний момент трiшечки вискочити на зустрiчну.

Небезпечно, звiсно, аякже. Ювелiрний маневр. Але цiлком можливий.

Питання. А насправдi?

Вiдповiдь. А насправдi – дуже й дуже навряд. Бо iнакше топтуни повиннi були б стирчати поруч iз моею домiвкою всю нiч. Бо за тi пiвгодини опiсля дзвiнка Ігорю й до виходу мене з хати таку операцiю не пiдготуеш. Й водiй мерседеса повинен бути справжнiм пiлотом, майстром своеi справи… а, мабуть, ще й не менше, анiж майстром спорту, i я не про бадмiнтон кажу.

Й потренуватися. Бажано на тiм самiм мiсцi й на реальнiй машинi. Також тiй самiй. Та й посадити мене бажано так, щоб налякати, але не ушкодити, бо нащо я iм, ушкоджений? Навiть i це теоретично можливо – не залишити вiльних мiсць у салонi… а були там вiльнi мiсця?

Істерично заверещали гальма, я зопалу стрибнув якнайдалi вiд проiжджоi частини… виявилось, даремно. Просто собака бiг через вулицю, й шофер старенькоi «Волги», що гальмонула з таким вереском, не полiнувався у вiкно помахати йому кулаком.

Собака не звернув уваги. Бiг як бiг – у глибокiй задумi, наче й не трасу перебiгав, а сiльську дорогу, що по нiй за день кiлька велосипедистiв проiде, та ще Ванько-тракторист. Не можна сказати, нiби вiчно молодий, але вiчно п’яний.

Успiшно дiстався протилежного боку, розвернувся й задирливо гавкнув – що, мовляв? Взяли? Хрiн вам!

Подумки я категорично його пiдтримав.

Але до метро рушив все одно якнайдалi вiд бордюру.

От собаку вже точно нiхто не мiг би погнати через дорогу в потрiбному мiсцi та ще у потрiбний час.

Значить, це не Ігор.

Нiчого не значить.

ДТП з собакою… точнiше, недоДТП, бо таки ж не сталася, могло бути просто збiгом, а все iнше – Ігоревими капостями.

Що ж, iдемо далi.

На входi до метро роздавали газети, я не дивлячись хапнув одну, дочекався потягу (теж стоячи мало не на серединi платформи), всiвся й лише тодi розгорнув.

«Загинуло четверо украiнських воiнiв».

І обставини. Тi самi, що вже читав учора.

Їхати було недалеко, але я перечитав текст двiчi, уважно, до кожного тире придивляючись… хоча що давала менi та уважнiсть? Та нiчогiсiнько. Просто ховався за нею, боячись повiрити.

«Станцiя Нивки!» – оголосив репродуктор. – «Шановнi пасажири, виходячи з вагона, не залишайте своiх речей!».

Кожен раз, коли чув цю фразу, страшенно кортiло вставити «нам»: «Не залишайте нам своiх речей». Ранiше було «своi речi», але якийсь мудрагель переправив.