Темна синя вода. Джерело

І за цими лiнгвiстичними мiркуваннями я теж ховався.

І за думкою про те, що газету надруковано спецiально для мене (усю паку, ага!), й пiдсунуто менi спецiально (а якби я не взяв?), i що це все-таки якась спецоперацiя, а не те, що я думаю.

Тому на виходi зупинився й купив «Сегодня».

«Загинуло четверо. Є пораненi».

Я пройшов трохи далi й купив «Вечiрнi вiстi». У iншого продавця, бо хтозна, може, вони кiлька фальшивок надрукували, а не одну. Бувало й таке в iсторii… кажуть, для хворого Ленiна навмисне друкували персональний номер «Правди», i в тому номерi все було гаразд, народ масово обговорював його свiжу статтю, й день вiд дня зростав процент жировоi маси, як хоч i з iншого приводу, але надзвичайно влучно висловився товариш Подерев’янський.

«Вечiрнi вiстi» теж сповiстили, що чотирьох.

Не полiнувався пройти аж до газетного кiоску й… нi, купляти не став. На вiтринi лежали кiлька газет, й мало не в кожнiй було про чотирьох загиблих.

Став я невдало – на проходi, й вже кiлька перехожих начебто випадково штовхали мене плечем.

Не чоловiки – у нас iз цим якось обережнiше, а жiнки, в основному, клiмактичного вiку. Плечем або стегном, що в кого бiльше. Звичай такий. Не сучасний, нi. Мабуть, завжди був i завжди буде.

Було колись… ох чорт, а коли ж це було? Рокiв… рокiв… ого, десь у серединi дев’яностих. Двадцять рокiв тому. Нiчого собi, час летить, га!

Так от. Був я молодий та нахабний i вкрав у конторi танковий прожектор. Хороша штука, я вам скажу… На кiлометр променем лупить!

Але важка.

В процесi крадiжки довелося хильнути чарчину з тим, у кого крав, iхати довелось потягом, а що чарчина виявилась немаленькою, то всi потяги здавались менi однаковими, й отямився я, лише коли провiдниця втомленим монотонним голосом пояснила менi, що я iду у протилежний бiк. Втомленим i монотонним – бо, мабуть, не перший раз. І взагалi, i менi конкретно – бо не мiг повiрити. Переконала, кiнець кiнцем.

Ну що робити? Взяв – i вийшов на першiй же зупинцi, у Змiйовi.

А потяг рушив собi.

Озирнувся я – а навколо пустка. Вокзал – навiть не вокзал, а вокзальчик. Не будка для касира, як на зупинкових платформах, але й на станцiю ледве тягне.

І мертвий. Жодноi лампочки, жодного ворушiння. Й замок на дверях.

Лише ген-ген, десь аж на обрii, щось таке, нiби лiхтарi.

Пошукав розклад потягiв. Не одразу, але знайшов. Мав у сумцi могутнiй лiхтар, що на кiлометр лупить, але не мав валiзи з акумулятором.