Темна синя вода. Джерело

Мiряемось ми, чоловiки, всiм, що можна розiгнати до якоiсь швидкостi, пiдняти над головою, начепити на руку, покласти в кишеню i навiть дiстати зi штанiв. А що вже фiзичною силою та бойовими навичками – то це у нас просто в кровi.

І тодi, i згодом я багато разiв прикидав – чи вийшло б у мене постукати Ігорем об дерево, а чи нi? Хтозна, хтозна…

Бачив я, як вiн рухаеться, той Ігор – наче й недбало ноги переставляе, однак ходу мае котячу. Навмисне не скра-даеться, але ноги ставить м’яко й водночас впевнено.

Анi спiткнеться, анi зачепиться. Та й завмер, коли я гукнув «Стоп!», завмер, нiби довго й наполегливо тренувався. Не стопатись, звiсно, а взагалi будь-що робити по командi, не замислюючись. Якщо «Стоп!» – зупинитись, якщо «Лягай!» – упасти, якщо «Вогонь!» – натиснути спусковий гачок, чи що там у них замiсть спускових гачкiв – ментальне управлiння чи ще якась футуристична зараза?..

Так що хтозна, чи поталанило б менi постукати Ігорем об дерево, а чи навпаки, довелось би мiряти його твердiсть власною головою.

Я вже на дев’яносто вiдсоткiв був певен, що Ігор не бреше, й стирчати менi тут, у роцi двi тисячi шiстнадцятому вiд НХ, лишилось кiлька годин, й по iдеi, мав би надихатися перед смертю, надивитися на осоружнi автомобiлi, ковтнути бензинового чаду, послухати безупинний гамiр… але нi. Думав про всякi дурницi.

Не смiйтеся. Кажуть, зеки, коли виходять пiсля довгого термiну, теж ностальгiчно озираються через плече. Й з вiдряджень у дикi краi, де малярiя, сонце та СНІД, а також брунатнопикi чорнобородi аборигени, такi люб’язнi вдень на базарi й такi злi в темрявi, та ще й з РПГ на плечi – так от, навiть звiдти люди теж повертаються з певним смутком в очах.

Звикають. І навiть коли я зав’язав, нарештi, з дурницями, то дурницi ще довго снилися, i це, я вам скажу, не кошмари були.

Точнiше, не лише кошмари.

Зараз менi хотiлося запам’ятати усе навколо, схопити, взяти з собою – але думалося про всяку дурню. От коли вирушимо, тодi, мабуть…

Виключно з цiею метою я вийшов на зупинку ранiше й пройшовся манiвцями, через провулочок помiж гаражами.

Такий вузький та зигзагоподiбний, що його з траси й не видно. Лише тi знають, хто тут живе, та й то, мабуть, не всi. Ну ще, може, дiльничний iнспектор…

Думка про iнспектора не з печi впала, й не просто так промайнула. З-за рогу останнього гаража стирчала корма УАЗика, та не простого, а з гратками на задньому вiконцi.