Темна синя вода. Джерело

Але лiтак фiзично не може полетiти задом й увiбрати бiлястий слiд назад у паливнi баки.

От i я свого часу не змiг.

– Привiт, – ще раз повторив я. – Вибач, я дуже-дуже поспiшаю. Тому одразу питання. Чи не забереш мою кiшку?

– Як надовго? – спитала жiнка з телефонного потойбiччя.

– Мабуть, назавжди, – чесно вiдповiв я.

Трубка замовкла, але я був певен, що то не вагання, а просто укладання в головi одного короткого слова – «назавжди».

Назавжди. Нiколи. Здавалося б, що спiльного, окрiм першоi лiтери, однак придивись уважнiше i побачиш – синонiми.

Цебто, два слова, що позначають одне й те саме. Ну, може, з крихiтними якимось вiдмiнностями.

– Заберу, – просто сказала трубка. – Де й коли?

– Завезуть через пiвгодини, – пообiцяв я, й, на мить завагавшись, все ж додав. – А тепер прощавай.

Я вiдчував би себе спокiйнiше, якби вiдвiз сам, але, по-перше, минуло вже не три години, а три сiмнадцять, а по-друге – якби ми зустрiлись, то розмова б короткою не була.

От що менi страшенно не подобаеться в дiвчатах – так це прощатися.

Ну сказали одне одному «до побачення», поцiлувалися. Пообнiмалися. Ще раз поцiлувалися. Але навiщо ж робити це ще три рази – у дверях квартири, дверях пiд’iзду, та ще й на вулицi?

Помахати рукою у вiкно, як на мене, цiлком достатньо.

Так що доведеться Томцi покататися самостiйно.

Перший таксист везти кiшку чомусь вiдмовився, а другий поглянув на мене, як на iдiота. Втiм, як на iдiота з грошима. Й зiдрав теж наче з iдiота.

За iнших обставин я б, може, й поторгувався, але зараз можна було смiливо вiддати взагалi усi кишеньковi грошi.

Якщо все пiде гаразд – вони менi бiльше не знадобляться. Якщо негаразд – тим бiльше.

Про всяк випадок, зачинивши дверцята, я вдав, нiби записую номер. Щоб не викинув шофер мою Томочку за найближчим же поворотом.

Кицька провела мене стривоженим поглядом, але вмить заспокоiлася й почала навiть вмиватись. Мабуть, вирiшила, що раз господар завжди повертався, то й цього разу минеться.

«Що ж… – я посмiхнувся.

– Може, й минеться».

Назустрiч iшла жiночка середнього вiку, перла чималу, та, видно, нелегку сумку, вигляд на обличчi мала заклопотаний, але завваживши ту мою посмiшку – аж спiткнулася, бiдолашна.

Ігор чекав. Цмулив, мабуть, чи не десяту каву й роздивлявся пейзажi. Вони б, може, й вартi бiльш анiж одного погляду, але ж не тригодинноi медитацii. Мабуть, набридли, i кава набридла, й офiцiантовi дивний клiент набрид.

Але на мордi й слiду незадоволення не було.