Темна синя вода. Джерело

Бо там, куди я потраплю, воно буде не таке. Незалежно вiд того, чи збрехав Ігор, i потраплю я до в’язницi, а чи не збрехав, i потраплю я у таку далечезну даль, куди нiхто ще не потрапляв. За винятком, ясна рiч, тих, хто там народився, але вони вже давно померли.

У небi, крiм знудьгованоi гави, був ще й лiтак, i його теж кортiло забрати.

Крiм того, за лiтаком тягнувся довгий бiлястий слiд, його лишати теж не хотiлося. Пов’язанi вони з лiтаком, не можуть один без одного.

З людьми, до речi, так само.

Кожен летить у своему небi. Бувае, що видираеться дуже високо, звiдки дрiбниць на землi не видно, а зорi поруч – хоч руками бери. Бувае, що трохи нижче – i видно тi зорi, а не дотягнешся, а людцi на землi видаються iграшками – й грайся ними як хочеш. На вiйну можна вiдправити або на комсомольську будову. Або взяти звiдси й оселити оооон там.

Дехто лiтае низенько-низенько, й вистачае йому для польоту ковбаси, пива й телевiзора з якимось ток-шоу. Дехто злiтае на мить, i сил вистачае лише на те, щоб вдихнути еден-единий раз – про таких кажуть «мертвонароджений».

Але навiть за немовлятами тягнеться у життевому небi слiд-хвостик.

От i за мною тягнувся.

Всяким бував мiй хвiст – i бiло-прозорим, мало не кришталево-чистим; i чорно-червоним, як жирний напалмовий дим, й тоненьким бував, i цiлком пристойноi товщини. Втiм, чому ж «тягнувся?». І зараз тягнеться. Але ми зробимо хитрий маневр i повернемося до тiеi його частини, до якоi ще вчора я думав нiколи-нiколи не повертатися.

– Привiт, – сказав я у трубку.

Не подумайте, що мобiли. Не можна менi зараз мобiлою користуватися. Власне, i вмикати небажано, то я й не вмикаю. Але, як не дивно, збереглися на вулицi таксофони, i ще дивнiше – стали вони безкоштовними. За часiв мого хоч i не босоногого, але все ж дитинства, називались вони автоматами й харчувалися виключно двокопiйчаними монетками, а тепер, бач, порозумнiшали.

Мало не написав замiсть «дитинства» слово «молодостi», але схаменувся.

За часiв молодостi iх не було, бо прийшлась молодiсть якраз на дев’яностi роки, i якщо хтось скаже, що зараз руiна – плюньте йому просто в очi! Не бачили ви руiни…

А я, бувало, ii й творив.

– Привiт, – сказали менi з трубки. Далi б мало йти «Слухаю вас» або «Хто це?», але почулося зовсiм iнше.

– Привiт. Я рада, що ти подзвонив.

Колись я також був радий, коли це чув. І чув я це значно частiше, анiж раз на багато-багато рокiв.