Темна синя вода. Ручай

Я саме вставив ногу в штанину, коли з-за ялиновоi стiни долинуло вiдчайдушне: «Аа-аа-аа-а!».

Так i побiг: з однiею штаниною на нозi й з другою у руцi.

Звiсно, вiдстав. І вiд Альберта вiдстав, i навiть вiд Ігоря.

Чому «навiть»? Бо якщо з Ігорем ми й були чи то на рiвних, а чи майже на рiвних, то до Альберта, хоч як гiрко це визнавалося, менi було рости-рости й нiколи не вирости. Як у прямому сенсi – сантиметрiв на десять; так i в переносному.

Перед тим «Аа-ааа!» вiн розслаблено сидiв на колодi, ще й паличкою копирсав вугiлля в багаттi, а одразу пiсля – зник.

Ну майже як у мультфiльмах – тiльки-но стояв кiт Леопольд, i нема; а наступний кадр показуе його вже за сто метрiв. Сто – не сто, але метрiв десять вiн пролетiв ще до того, як дехто з нас узагалi дотямив, що то Галина кричить.

Так i прибiгли – спочатку Альберт з тлiючою на кiнцi хворостиною, потiм Ігор, а потiм i я дострибав, наче одноногий горобчик.

Галя мала на собi спiдницю та чоботи, а верхню частину тiла затулила кофтиною.

Спереду. Але там було на що i збоку спини поглянути…

От подобаються менi спинки жiночi! Жiночнi, звiсно. Втiм, це мало не едине мiсце, яке не позбавлене жiночностi навiть у культуристок. Квадрати на пузi мають зовсiм не сексуальний вигляд (дiвчата, не вiрте фiтнес-тренерам, iм за цi кубики грошi платять, власне кажучи, ви ж i платите!), а от неглибокий рельеф на спинi досить привабливий. Особливо коли дама, скажiмо так, або сильно нахилена вперед, або взагалi стоiть у вiдомiй позицii…

Галя стояла не так, але подивитися було все одно приемно.

І ще одне – мабуть, я виграв цi перегони. Бо, опинившись в хвостi, я натомiсть замилувався на Галину спину й талiю, а Ігор з Альбертом з лiнивою цiкавiстю роздивлялися притиснуту до землi коротку яскраву змiйку. Бiльш того – вже навiть устигли мiж собою порадитися й виявити iстотнi прогалини в освiтi. Зокрема, в природничих науках.

Бiдолашна змiйка розпачливо смикалась i при кожному русi блискала червонуватою лускою.

– Не знаеш, що воно? – Ігор, не обертаючись, завважив, що третiй учасник перегонiв також бiля фiнiшу.

– Мiдянка! – злостиво пробурчав я й нарештi просунув ногу в другу штанину.

– А вона отруйна?

– А чорт його зна! – вже не так, але все одно злiсно рикнув я вiдповiдь й, сам того не хотiвши, долю змiючки вирiшив.

Коротко хряснуло – це пiдбор Альберта неймовiрно швидко опустився на шию змiйки – одразу за патиком, що притискав ii до землi.