Темна синя вода. Ручай

Ну та гаразд, висить собi – й нехай висить, заважае не дуже.

Що ж до усього iншого… ну так, чоботи мало змiнилися. А усе iнше…

Я мав пiдозру, що й жупани-каптани, чи як там воно називаеться, хлопцi носять не так, й замалi вони iм, закороткуватi, але яка рiзниця? Трiйка велетнiв так чи сяк приверне увагу.

Так що можна було й не роздягати тих двох.

Роздiл 2

Користь стратегiчного планування

– Куди йдемо? – недбало запитав я, обтрушуючи штани вiд глицi. Кiлька разiв вже обтрушував, та налипло, здаеться, ще бiльше, анiж вдалося струсити, й вiдпадати голки не бажали категорично.

Кiлька штук, мабуть, втрапили й досередини, бо кололося. Але знiмати штани отак, посеред дороги, та ще й з Галею поруч, якось не дуже хотiлося.

– Туди, – небагатослiвно вiдповiв Альберт, на щастя, супроводжуючи вiдповiдь пальцем. Вказiвним, а не середнiм, й не вгору, а у бiк, з якого ми приiхали. Здаеться.

– А точнiше? – Ігор виявився на моему боцi.

– Спочатку на Киiв. Потiм на… – Альберт замислився, вiдшукуючи слово, не знайшов, махнув рукою.

 – Ще в одно мiсце. А потiм на старий… е-е-е… цвинтар. На Форселi.

З вiдповiдi я винiс одразу двi речi – що аналога цвинтарiв та кладовищ в Альбертовому майбуттi нема (спалюють, мабуть? Ну, в принципi, це було передбачувано, бо населення росте, й земля дорожчае) й що Форсель (наш Ворзель) зберiгся. Щоправда, невiдомо, в якому виглядi. Цiлком можливо, що не у виглядi селища або мiста – бо сказав би «у Форселi», а, скорiш, одного з районiв Киева-мегаполiса, на кшталт Святошина, Троещини або Борщагiвки.

Не певен, що менi б сподобався тамтешнiй варiант Киева. Хоча подивитися, звiсно, не вiдмовився би.

– Далеко… – задумливо промовила Галя.

Ігор озирнувся, за ним i я. Все-таки швидше за мене, гад, рухаеться. Альберт озиратись не став.

Край дороги годi було розiбрати – чи то розчинялася вона серед степовоi трави, чи то ховалася в маревi, але в будь-якому випадку жодноi маршрутки, автобуса, попутки, велосипеда або хоча б дядька з возом в полi зору не трапилося.

А хто б сумнiвався! Вже що-що, а цi правила дiють, мабуть, у всi часи серед усiх народiв – полiцiя тут як тут, коли дуже не хочеться ii бачити; пiдвезти пропонують тодi, коли до мети лишаеться метрiв сто, а бутерброди падають виключно маслом униз.

Так що коли через десяток крокiв Ігор озирнувся ще раз, за ним Галя, а там i Альберт не витримав, то я вже знав, що побачу.