Темна синя вода. Ручай

Параноiк у менi почав ремствувати, що краще б табiр обладнувати десь подалi вiд стежок-дорiжок, але я прикинув труднощi продирання з кiньми через неходжений лiс i порадив йому пельку стулити. Тимчасово, звiсно, аж нiяк не назавжди. Бо вiн часом бувае ну ду-ууже корисним!

Стежкою ходили. Нечасто, але регулярно; не давали iй заростати травою або пiдлiском, та й впалi гiлки-дерева також вiдтягали вбiк, а отже, щось по нiй тягали. Чи на плечах, а чи… (я мимохiть напружився й почав придивлятись уважнiше)…а чи й на колесах.

Придивлявсь недаремно. Вже на третьому чи п’ятому десятковi крокiв око зачепилося краем погляду за подряпину на соснi – добрячу так, як в офiсi пiсля транспортування сейфу силами найближчих колег. Весела це справа, я вам скажу. Й працюе як непоганий тiмбiлдiнг. Одне погано – стiни та пiдлоги страждають, iх не шкода, але вони казеннi.

Зарубка була на висотi стегон людини нормального зросту… я поглянув на Альберта й сам собi переклав – десь на метр десять-метр двадцять вiд землi, а трохи далi з-пiд шару глицi виступало корiння, й воно мало два чiткi слiди вiд колiс.

Шириною трохи менше за метр, отже, не вiз. Щось таке, як ручний вiзок на дерев’яних колесах, мабуть, ще й залiзом обкутих. Ну, й хто тут возить сейфи лiсами?

А головне, куди?

Стежка звивалася, обходячи сосни; раз по раз траплялося нове й нове корiння, що вилiзло на поверхню, й так само раз по раз виднiлися на ньому слiди колiс. Де свiжi, де трохи зарослi – отже, катали вiзочка тут не один раз, а таки регулярно.

Вiзочок мав два колеса, ширину сантиметрiв вiсiмдесят, а висота разом з вантажем була не менше за метр десять, i що то мiг бути за вантаж?

А чорт його зна.

Якщо хтось скаже, нiби були колись такi слiдопити, що могли за слiдами на пiску й тип вантажу розiбрати – не вi…

– …Це до гуральнi стежка, – раптом сказала Галина. – А возять пляшки з вином.

– Яким вином? – вихопилося в мене, бо якось не поедналися в один ланцюжок «гуральня» й «вино».

У першiй, по iдеi, мала народжуватись самогонка, а вино тут до чого? Ігор з Альбертом, мабуть, взагалi не зрозумiв, що воно за гуральня така, й дивився на мене начебто й терпляче, але вимогливо.

– Ну яким, яким, – пояснила Галя, як наче дитинi малiй. – Хлiбним, яким же ще!

– Кхе, – виразно сказав Альберт.

Вiн мав рацiю. Незрозумiлу ситуацiю треба доповiсти командиру негайно й розтлумачити, якщо знадобиться.