Темна синя вода. Ручай

Новим, старим, потрiбним, непотрiбним – усiм пiдряд! Аби лише працювали крихiтки-нейрончики в мозку, аби не засинали байдуже, бо потiм хтось з них прокинеться, а хто й нi. Годувати iх треба – новими враженнями, новими вiдчуттями, новими дiями. Бо зупинка – смерть, як писав один мiй знайомий Лев Давидович; i хоча до його народження ще рокiв iз сiмдесят, але мав, гад, рацiю. Принаймнi в цьому питаннi.

Може, й ще в якихось питаннях мав, але Йосип Вiссарiонич мав дещо замашнiше – Меркадера з кригорубом.

Я посмiхнувся.

Дивно було думати про розборки людей, у яких навiть дiди ще на народилися, а не те що батьки! А от хто порiвняно близько – так це Тарас наш Григорович. Цiкаво було б познайомитися з батьками, а може, й допомогти чимось…

Шелеснуло, i хоч-не-хоч, а думки миттю вилетiли з голови. Власне, шелестiло й ранiше; хто скаже, що вночi у лiсi тихо – плюньте йому у вiчi, то вiн просто не вмiе слухати! – але цього разу шелеснуло iнакше й з iншого боку.

З гуральнi.

Там начебто були всi своi, але рука суто машинально перевiрила наявнiсть трофейного кинджала за поясом.

Обидва були на мiсцi – й кинджал, i пояс. А кому не лежалося? Чи не скелетовi Васi?

Нi. Не йому.

Вiдчинились не рипнувши дверi, й на чорнiм тлi вималювалась ще темнiша постать – трохи нижча за Ігоря й тим паче Альберта, натомiсть круглiша. Та й рухалась значно, значно плавнiше. Жiночнiше.

Галя. Не спиться чомусь.

«Могла б i за мене почергувати, якщо не спиться…» – промайнула дурнувата iдея, й настiльки вона була нерозумною, що я аж головою мотнув.

Жiнка несмiливо ступила крок назовнi, також покрутила головою, чи то мене виглядаючи, чи то просто роззираючись, де тут що.

– Кхе-кхе, – сказав я, навiть не намагаючись iмiтувати кашель. Було б iнакше якось озватися, але побоявся налякати; i якщо вона, скажiмо, до вiтру зiбралася, то хтозна, чи не сталося б це ранiше, анiж було заплановано. Просто на порозi…

Не сталося. Здригнулася, але не вереснула i навiть не зойкнула.

Навпаки, зорiентувалася, мене побачила й рушила назустрiч.

Я мовчки посунувся. Колода була довгенька, i так мiсця б вистачило, але усi нашi взаемодii (людини з людиною маеться на увазi) складаються iз двох частин – iнформативноi та комунiкативноi. З iнформативною все i так ясно – пiди туди, принеси те, подай се, а комунiкативна складнiша й старша. Коли вона складалася, ще не можна було сказати: «Принеси те!» – а про бiльш складнi конструкцii, на кшталт: «Пiслязавтра о 18.