Темна синя вода. Ручай

30 зганяй за такою адресою, зустрiнь пана такого-то й купи в нього те-то й те-то» – й мови не було, бо таки не було мови у тi часи. Нiякоi. Тiльки набiр згукiв i жести, а найпоширенiший iз них – «роби як я!». І доводилося робити, бо iнакше прийшли б конкуренти з iншого племенi й зробили по-своему. Враховуючи канiбалiзм, те «по-своему» навряд чи сподобалося б. Та й своi б не пожалiли у голоднi часи.

От i доводилося б у кожному жестi, у кожному русi давати спiврозмовнику якийсь знак – я, мовляв, свiй. Не iж мене, а я тебе не iстиму.

Принаймнi зараз. На тобi краще гомiлку того ворога, якого ми разом позавчора завалили, пам’ятаеш? Хороший ворог, товстий, смачний… На тобi ще й мiсце бiля вогню, я посунусь…

Кiлькадесят або й кiлькасот тисяч рокiв вбили ту комунiкацiю у такi глибини свiдомостi, що й шiсть тисяч рокiв бiльш-менш налагодженого iнформативного спiлкування не змогли вибити. Ми посуваемося, пригощаемо один одного вечерею або цигарками, цiкавимося здоров’ям, а жiнки ще й торохтять годинами одна однiй, одна одну при тому не чуючи, натомiсть даючи знати – я своя! Я тебе iсти не буду! Принаймнi сьогоднi…

Я посунувся, i Галя присiла поруч – не так щоб впритул, але значно ближче, анiж вмостилася б, якби не посунувся.

– Не спиться, – мовила вона по тривалiй паузi. – Скiльки всього було…

Мабуть, вона хотiла почути щось спiвчутливе, але у мене були iншi плани на залишок ночi, i бовкнулося iнше:

– А скiльки всього ще буде!..

Галя здригнулася – не iнакше, як уявивши, й уявлене iй не сподобалося.

– Стiльки кровi, – стиха пробурмотiла вона. – Стiльки вбивств.

Ми помовчали. Як на мене, то кiлькiсть усунутих перешкод трималася у розумних межах, але навряд чи варто було Галину переконувати у цьому.

– Наскiльки я зрозумiв, – здалеку почав я, – ми маемо трохи повоювати.

І, щоб не лишати питання вiдкритим, пояснив:

– Якщо так, то кровi та вбивств буде бiльше.

– Та, мабуть, що бiльше, – на диво спокiйним тоном вiдповiла Галина. – Але…

Вона труснула головою.

– І знаю, що без цього нiяк.

Але все одно…

Замовкла.

– Страшно? – навiщось запитав я, i так знаючи вiдповiдь.

– Страшно, – чесно призналася жiнка. – Не смертi боюся – я вже бачила, чого ви усi вартi, гадаю, за себе можна не хвилюватися, а…

Вона знову затнулася, й цього разу я допомагати не став. Хай скаже. Якщо злякалася кари Божоi – то це одне. Якщо сумлiння – то це зовсiм iнше, й реагувати треба iнакше.

Виявилося, що таки сумлiння. Або щось на кшталт його.