Афганський кут крилатої Серафими

Афганський кут крилатоi Серафими

Раiса Плотникова

Подii гостросюжетного роману «Афганський кут крилатоi Серафими» беруть свiй початок на територii держави, де Радянський Союз веде неоголошену вiйну. Молода жiнка, опинившись у лавах так званого обмеженого контингенту, намагаеться збагнути, чому люди, обпаленi военними дiями, iнодi добровiльно поверталися в пекло i вважали роки, прожитi в Афганiстанi, найкращими роками свого життя. Вихоплюючи яскравi епiзоди з буденного перебування в бригадi на перетинi малих i значущих подiй, де люди знаходили не тiльки друзiв, а й зустрiчали негiдникiв серед своiх спiввiтчизникiв, авторка знайомить читача не стiльки з вiйною, скiльки iз побутом пiд час вiйни.

Головна героiня роману Серафима Гай, потрапивши в гострий кут афганського пекла, знайшла поруч бiйнi свою пристрасну жiночу долю i, можливо, себе…

Раiса Плотникова

Афганський кут крилатоi Серафими

I

Лiтак не летiв, а борсався у повiтрi безпорадним залiзним метеликом.

Вiн, то провалювався у бездонну прiрву, примушуючи пасажирiв дружно видихнути «ах», то здригався, неначе врiзався у гранiтну скелю. За iлюмiнатором неоковирна сиза маса, збиваючись докупи, нiчого доброго не обiцяла. Люди пригнiчено мовчали. Хтось хапався за груди, хтось – за голову, чиiсь руки прикипiли до поручнiв, були вже й такi, що тримали пакети бiля рота.

– Я так боялась обстрiлу, – порушила мовчання огрядна бiлявка, заговоривши так, нiби зверталася до самоi себе.

 – Та тут i без обстрiлу – жах якийсь!

Їi трохи веснянкувате обличчя вкрилося великими краплями поту, якi, змiшуючись iз тихими сльозами, розповзалися по щоках синьо-чорними смугами чудернацького татуювання.

Серафима Гай, покопирсавшись у своiй невеличкiй валiзi дiстала звiдти бинт i вiдiрвала чималенький шмат.

– Витрiть обличчя, – простягнула руку до бiлявки.

Вони сидiли поруч.

– У мене, мабуть, жахливий вигляд? – Стурбовано запитала та.

– Нiчого, ми тут не на подiумi.

– А ви тiльки зблiдли. Я завжди заздрила жiнкам, якi мають темнi брови i вii.

Жiнка нiяково клiпнула червоними очима в обрамленнi безколiрних, ледь помiтних, волосинок. Ще щось сказала. Та Серафима вже не слухала. Вона зав’язала у мiцний вузол свое густе рiвне волосся, встигла мотнути, так званим, хвостом, i схопила пакет, вiдчуваючи що ii зараз знудить. Ще мить – i iй вже нiхто не буде заздрити.