Реквієм для Рози

Реквiем для Рози

Раiса Плотникова

Основна iсторична складова «Реквiему для Рози» – старi листи. Актриса колишнього театру Садовського, пiанiстка, пише коханому послання в безвiсть, змальовуючи жахiття свого iснування у Киевi на початку 30-х рокiв ХХ столiття. Чекiсти змушують ii працювати прибиральницею i пiсля допитiв замивати кривавi слiди катувань у пiдвалi «черезвичайки», а пiзнiше – супроводжувати знущання над людьми грою на пiанiно. Уже в наш час цi листи майже столiтньоi давностi потрапляють до рук скромного доцента, викладача iсторii.

У вирi сучасного життя вiн iде слiдами авторки пожовклих аркушiв, переживае власну драму, шукае паралелi в подiях минулих рокiв i знаходить свое кохання вже у круговертi Революцii Гiдностi.

Хто така Роза, яку роль вона вiдiграла в життi юноi актриси-пiанiстки i як переплелися складнi перипетii життя героiв минулого i сьогодення, ви дiзнаетеся iз нового роману Раiси Плотниковоi, який отримав спецiальну вiдзнаку «Вибiр видавця» на мiжнародному лiтературному конкурсi «Коронацiя слова-2016».

Раiса Плотникова

Реквiем для Рози

©  Раiса Плотникова, 2016

©  В. М. Карасик, художне оформлення, 2016

Бритоголовi гостi

Я сидiв за письмовим столом, зiгнувши спину в три погибелi, i порсався в допотопних паперах, наче копав, чорти його батька знати навiщо, якусь вигадану печеру. Нi, та клята печера, про яку думав, якраз iснуе, вона iснувала й сто лiт тому, i триста лiт тому, але ще до вечора того дня я волiв би, щоб вона завалилася на вiки вiчнi, заросла сталактитами й сталагмiтами, щоб ii забули всi, хто хоч щось колись знав i пам’ятав про пожолоблений часом рукотворний лабiринт.

Оглушило дзвiнком – наче у дверi хто лупонув. Ідучи до входу, я нашорошився, бо нiхто нiколи, окрiм контролерiв компослуг, нi за яких обставин до нас без попередження не приходив, а тi так не дзвонили зроду. На те була абсолютно об’ективна й аргументована причина: я жив iз жiнкою, яка вже десять рокiв вряди-годи лiкуеться в божевiльнi.

Їi шизофренiю годi було приховати вiд цiкавих людей, бо в часи буйних нападiв хвороби моя законна дружина вила сиреною пожежноi машини, i наша багатоповерхiвка ходила ходором, переймаючись долею нещасноi. Люди, якi називали себе добрими, радили менi запроторити хвору на вiки вiчнi в дурку. Я того не робив, бо колись давно любив дружину до сказу, вона мене – теж. Хтось iз нас неодмiнно мав збожеволiти вiд такоi любовi – це випало не на мою долю.