Українська містична проза

Весело, з усмiшкою на устах, однак упевнено й коротко сказав лиш те, що змолоду готував себе до вiйськовоi служби, що, як полковник, свiдомо ставився й ставлюся до своiх обов’язкiв, що маю своi пересвiдчення й нiколи iх не зраджував… Розумiю, що армiя опора для держави, для ii ладу, що вона мусить пiддержувати сучасний парляментарний устрiй… Як член цiеi великоi армii я готовий вислухати спокiйно справедливий вирок суддiв.

Суд скiнчив тим, що двох офiцерiв iз мого полку засудив до розстрiлу, иншим випала менша кара.

І тiльки я один був зовсiм оправданий.

З того часу я не бачив свого ведмедика аж дотепер. Потроху почав забувати про нього. Гадав, що ця мара не повториться вже. І от, пiд свiжим вражiнням знову все пригадав i розповiдаю вам, панове. А було це рiвно тиждень тому.

Щоб вам було ясно, повернуся трохи назад. Пiсля довгоi й тяжкоi боротьби украiнцiв з москвинами, коли нашу й галицьку армiю перемогли не так вороги видимi, як невидимi – бактерii, почалася партизанщина. Скрiзь по Украiнi вибухали повстання.

Щоб одтягти увагу москвинiв од Украiни, я задумав похiд на саму Москву. Пiд цим гаслом почав збирати охочих. Населення дуже спочувало цим заходам, бо кожному хотiлося повернути свое добро, що його пограбували й вивезли на Московщину комунiсти.

Швидко набрав я полк поверх тисячi багнетiв. Гадав, що по дорозi в походi до нас прилучатимуться новi й новi сили. Поки я муштрував свое вiйсько, поки набирав старшин, москвини наблизилися всiм своiм фронтом.

Треба було битися або ж непомiтно обiйти iх фронт, я знав, що за фронтом дорога вiльна аж до самоi Москви. Ми рушили в обхiд. Пiсля триденного походу, коли фронт москвинiв зостався далеко позад нас, ми несподiвано натрапили на невiдомi нам ворожi сили.

Моя розвiдка донесла, що iх небагато. Я рiшив дати перший бiй.

Ранком почалося. Уже в бою виявилося, що сили московськi були великi. Нас оточили. Я був ранений кулею в руку, довго держався, не вважаючи на це, нарештi почув сильну втому.

Далi пожовкло менi в очах, закрутилася голова, земля захиталася пiд моiми ногами, i я нiчого вже не пам’ятав. Опинився в полонi.

Спершу оглянув свою рану. Далi помiтив, що я геть чисто пограбований. Тим, однак, не журився, бо ждав гiршого… Над вечiр почував себе зовсiм здоровим. Турбував мене мiй полк. Що з ним сталося?

Я був один замкнений в селянськiй хатi, а за вiкном стояла варта. Пiзно увечерi прийшов армiець, засвiтив каганець i вийшов.