Українська містична проза

Лежачи на лiжку, я заснув i от чую – вiдчиняються дверi й увiходять чотири армiйцi. Два з рушницями й кулеметними биндами через плечi, а два з лопатами й бомбами. Вигляд мають дикунiв: бородатi, кошлатi, самi вже немолодi.

Стягнули мене з лiжка i повели селом. Скрiзь тихо. Нi в однiй хатi не блимае свiтло. Нiч ясна, мiсячна. Маленький вiтерець. Армiйцi оточили мене навкруги й так ми йшли, а тiнi нашi бiгли поперед нас i хиталися наче п’янi.

Минули село й вийшли на шлях. Тут по обох боках велетнi-дерева бринiли листям, то тихше, то голоснiше, вигравали якусь чарiвну мельодiю… Я прислухався до гармонiйного дзвенiння, намагався щось велике зрозумiти i, здавалося, от-от усе зрозумiю…

А думки збочували, доганяли одна одну, перестрибували одна через одну: що буде за пiв години? Як то станеться? Чи, може, тiкати?.

.

Ми йшли посеред шляху i вступили вже в лiс. По обох боках було темно, шумiло листя, а над нами сiяв повний мiсяць i срiблив шлях.

Небо високе, бiлувате. Небагато блiдих зiрок i легенькi хмарки… В останнiй раз я дивлюся, як мiсяць божеволiе, перескакуе через хмарки i з усiею енергiею намагаеться залити свiтлом темну землю.

В останнiй раз моi очi бачать оце буяння розкiшноi природи. В останнiй раз моi вуха чують оцей мельодiйний шелест листя.

Ще сотня ступнiв – i вже нiчого не буде… Нiколи, нiколи… Заплющу очi, задеревiю, повернуся знову в небуття…

А свiт бiлий? Та i вiн зi мною загине! Умре зi мною, бо ж вiн есть тiльки в моiй уявi… Усе це облуда, мана, чари… i що може знати людина про безмежний свiт, живучи на нашiй землi, на цьому космiчному атомi? Не бiльше як iнфузорiя в краплi води знае про рiки, моря й океани…

Не смерть була менi страшна, а просто жаль розлучатися з цiею оманою, що називаеться життям…

Так думав, так почував, однак, десь так глибоко в душi, що ледве i то на момент виринало на поверх якесь прочуття й шепотiло: «Нi! ти сьогоднi не вмреш.

Сьогоднi смерти бути не може»…

А що ж буде?

Із широкого шляху звертала праворуч вузенька дорiжка в лiсову гущавину.

Тут армiйцi стали. Перекинулися словами й повели мене праворуч у темний лiс. Дорiжка крутилася мiж деревами. У гущавинi стало вiдразу поночi. Такий нежданий перехiд од свiтла до темряви вплинув на нас усiх неприемно. Армiйцi нервувалися, лаялися. Боковi держали мене за руки, щоб я не втiк.

Тихий шелест, хрустiння гiлочок пiд ногами i темна лiсова прiрва, що давила нас з усiх бокiв, наводили на душу якусь непевнiсть, сполох.