Українська містична проза

Чотири високi й доволi грубi стовпи виростали з кам’яних сходiв. За стовпами, досить глибоко, були склянi дверi. Зiгнутий в чотири погибелi чоловiчок пiдбiг до повозу i глянув гостевi в очi.

Цей спитав:

– Пан управитель дома?

– Ще нема. Прийшла депеша, щоб завтра з полудня вислати на залiзницю конi. Пан управитель просять, щоби на них пiдiждали.

– А переночуете мене?

– Розумiеться. Покоiв маемо багато. Двiр майже пустий.

– Ну, то й гаразд.

Старий, досвiдний лакей легко взяв гостя попiд рам’я i помiг йому вилiзти з високого ф’якерського повозу.

– Прошу вважати, бо тут шiсть сходiв. Так, ми вже на ганку, а тепер я пiду по лiхтарку.

– Не треба, зайдемо i без свiчки, маю добрi очi.

Перейшли кiлька кiмнат, освiчених зеленавою мiсячною позолотою, аж служачий спинився i сказав:

– Тут, може, ласкавий пан дозволять розгоститися.

Засвiтив лямпу на високiй бронзовiй пiдставi, мабуть, одно з перших того роду свiтил, привезене зi свiтовоi вистави у Вiднi, i вийшов.

За хвилину вернув з валiзою.

– Спасибi вам, – не знаю, як на iм’я…

– Ксаверiй.

– Спасибi вам, Ксаверiй, – сказав гiсть, розглядаючися по кiмнатi, в котрiй мав провести нинiшню нiч.

– Що пан позволять на вечерю? З дробу[10 - Дрiб – пташине м’ясо. – 44 —] може бути що завгодно.

– Що кухар подасть, те й буде, але склянку гарячого чаю вип’ю радо.

– Слухаю пана… – i як тiнь висунувся з кiмнати. Був малий, мав великi сивi бокобороди, ходив, як на пружинах. З хребта звисав йому фрак невловимоi краски i телiпалися блискучi гудзики з п’ятипалковими коронами.

В кiмнатi було сиро. Як звичайно там, де довгий час нiхто не мешкав.

Гiсть повiв пальцями по столi i дивувався, звiдки й тут береться порох.

Потiм оглянув образи i пiдiйшов до дверей.

Вели до малоi ошкленоi веранди з пов’ялими квiтками. Видко, не було iх кому пильнувати. Взагалi будинок подобав на зачарований двiр. Паркети скрипiли, дверi спiвали, годинники розказували якiсь незрозумiлi казки.

Крiзь вiдчиненi дверi до сусiднього покою видно було, як портрети моргали до себе. На одному якийсь здоровенний добродiй, з пiдголеним чубом, здвигав раменами i нiби питався: «А вiн тут чого?»

Чого?.. Цей маеток мають парцелювати. Хоче купити собi декiлька моргiв i двiр, щоб мав де з родиною провести час лiтнього вiдпочинку.

Була це здавна його улюблена мрiя. Мiсто виснажуе чоловiка, робить його подiбним до паперового цвiту, без ароми i без привабу життя.