Українська містична проза

Дiйсно, мешканцi мiст, особливо великих, шукають радости не там, де треба, а куди iх тягне уява, iдять хлiб, але не знають, звiдки вiн береться, дiти часто не бачили збiжжя на очi i не знають що жито, що пшениця. Невже ж воно добре i здорово? Нiяк нi! Мрii Рескiна й Кулiша про хуторний устрiй мають багато дечого доброго за собою. Поки був молодий, не думав про те, але тепер, як п’ятдесятка за плечима, чуе, що мати-природа гнiваеться на свого марнотратного сина. Треба вертати до неi, як не на все, то хоч на два-три мiсяцi щороку, тодi, як вона в повному розквiтi своiх невмирущих сил.

– Вечеря на столi! – почувся голос Ксаверiя, що стояв у широко вiдчинених дверях до iдальнi, випрямлений як свiчка, в чорному фраку i в бiлiй краватцi. Бокобороди нiби нарочно розгорнув, щоб видно було бiлу краватку i чистий перед сорочки.

Хрустальний павук освiчував круглий стiл, на котрiм стояло одно накриття. Гiсть сiв, бiлу скатерку положив на колiна i, набираючи страву з пiвмиска, котрий йому подавав Ксаверiй, спитав:

– Пан i панi давно виiхали за границю?

– Ще весною.

– А коли вернуть?

– Невiдомо. Тут тепер управитель господарюе, а власти-во – лiквiдуе.

Останне слово вимовив з жалем.

Про тую лiквiдацiю говорили недогарки свiчок у павуцi i порохи на меблях i тюлевi занавiски при вiкнах, на котрих навiть не дуже-то вправне око могло пiзнати слiди тютюнового диму. Тiльки квiти в японськiй вазi серед стола були свiжi й розкiшнi, якби iх ця лiквiдацiя не торкалася.

– Ксаверiй довго служить?

– З дiда-прадiда. Тут я зрiс, тут гадав i вмирати. А тепер… Не докiнчивши речення, змiнив тарiль i подав солодке.

– Ви непотрiбно зготовили таку вечерю. Маете знаменитого кухаря!

– Колись тут усе, можна сказати, було знамените.

– Колись!

– Так, бо тепер багато змiнилося. Тепер головна рiч – столиця i заграниця, а про рiдне гнiздо нiхто не дбае, тому до нього летять чужi птицi… Може, я собi забагато позволив сказати, вибачення прошу.

– Нiчого. Я ж вас питав, бо не привик мовчки iсти… Вина не наливайте. Не хочу. Вип’ю гарячого чаю. Другi по чаю заснути не можуть, а я не сплю, як його не вип’ю.

– Я знов, як дозволять пан сказати, люблю до подушки чарку полинiвки.