Українська містична проза

Життя i смерть багато тисячiв народу тримав у своiх сильних руках. Жорстокий був. Не одного на другий свiт вислав, на те й воевода. А дивак, що й розказати важко. Бувало, спросить гостей на пир. Приiдуть, зберуться у iдальнi, маршалок кожному його мiсце покаже. Чекають. Аж i воевода входить. Стане при столi, коло свого фотеля, поведе оком направо й налiво, а тодi з пiстолета у венецьке зеркало – грим. Посиплеться скло, кому й на голову впаде, панi йойкнуть, а вiн: «Вiтайте, дорогi гостi. Це вам на вiват. Простiть, коли кого стривожив…» Такий був.

Дама в гермелiнах коло нього – це жiнка воеводи. Направо й налiво вiд них iх сини й доньки. А отсi коло дверей в кутку – (тут слуга нахилився до гостя, одно око прижмурив, як до стрiльби, i не без деякоi iронii у голосi казав): – цi до фамiлii не належать. Покiйний дiдич привiз iх iз заграницi. Купив у якого торговця стариною, чим бiльше предкiв, тим краще, правда? Недаром же й Вергiлiй цiлу поему написав, щоб римлян вивести вiд троянцiв.

Мiй рiд теж небуденний, – сказав нараз слуга i випрямився, як струна… – Ми з дiда-прадiда лакеями були. Прадiд маршалком в отсьому самому дворi служив. Маршалок. Хе, хе, хе! Над службою i псами полководив. Хе, хе, хе! З ним теж раз пригода була. Щось раз пановi стрiлило в голову i питае: «Маршалку! А кiлько в нас служби в дворi?» – «Сорок сiм люда, прошу ласки вельможного пана». – «Сорок сiм?.. Почислимо».

Задзвонили, i кругом газону уставилася цiла двiрська прислуга, хлопи й жiноцтво.

Рахують, – сорок шiсть, рахують ще раз i таки нема сорок сiм. Пополотнiв мiй прадiд, не знав, бiдака, що тая баба, що в комiрцi цiлий день цукор рубала, якраз на кольки померла.

«То ти такий маршалок! – гукнув пан, – то ти так свою службу робиш!» – i кивнув на гайдукiв: «Випороти його!» І випороли маршалка… Маршалок!

Але поза тим нарiкати на свого предка не можу. Була це «персона», – його хоч би й на королiвський двiр посилай, сорому не зробив би. Розумiв свое дiло, а дiло наше нелегке, ой нелегке, прошу пана!

– А чий це портрет? – спитав гiсть, показуючи на гарну паню, кокетливо всмiхнену, зi шнурком перед на рожевiй, лебединiй шиi.

– Це наймолодша донька воеводи.

– Гарний малюнок. Хто його робив?

– Кажуть – Бакчiареллi, але я при тiм не був, ручатися не можу, може, це твiр котрого з його учнiв, бо сам вiн лиш короля та королiвських дам портретував. Кажуть, що модель був кращий вiд портрету. Я тоi самоi гадки.