Українська містична проза

Може, пан порiвняють?

– Що ви це? Вона ж померла, заки я на свiт прийшов.

– Та воно так, а все ж таки, коли пан цiкавi, то можуть побачити ii. Треба лиш положитися спати в сусiднiй кiмнатi на отоманi. О дванадцятiй годинi вона злазить зi стiни i чистить паркет.

– Жартуете!

– Де ж би я смiв. Говорю сущу правду. Пiдiпне шовкову сукню, на бiлi сап’янцi надiне щiтки i чистить, чистить, поки не запiють кури. І не всмiхаеться тодi, так як на портретi. Прижмурить очi, закусить губи i чистить. Соромиться, бо на неi цiле товариство зi стiн глядить.

– Що за диво!

– Не диво, а кара, прошу ласки пана, а за що така кара, я можу розказати. Ото ж служила раз у дворi дiвчина чудовоi вроди, ще краща вiд самоi ясноi панянки. А до панянки приiздив стольникович, женитися хотiв, тiльки воеводи боявся. Панянцi подобався панич, а паничевi покоева в око впала. Запримiтила це панянка i стала знущатися над безталанною дiвчиною. Казала себе чесати i драпала ii, як кiтка, казала шити й голкою в груди колола, казала чистити паркет i щiткою по головi била.

Дiвчина чистила й чистила, а все ж таки, що зеркало, то не паркет. На тiм паркетi вона собi ножем отак-о (тут зробив рух, що нагадував харакiрi) i – кiнець. А панночка мусить по ночах паркет за неi чистити, бо кара, прошу ласкавого пана, все-таки мусить бути, як не за життя, то колись… Може, пан скажуть на другу нiч на отоманi собi постелити?

– Нi, дякую вам.

– Чи маю й про других говорити?

– Нi!

– Так, може, пiдемо дальше?

– Ходiм.

І переступили порiг.

– Це гостинна, – почав наново служачий. – Меблi змiнялися разом iз модою. Отсi, що тепер, купленi за грошi, якi пан одноi ночi виграв у карти вiд свого сусiда. Сусiд зарiзався бритвою. Властиво, голився, рука задрижала, i бритва перетяла головну жилу. Нещасливий припадок. «Я нiколи не сподiвався, – казав тодi наш пан до панi, – що Томаш такий неуважний. Здавалося, чоловiк зрiвноважений, спокiйний, аж нараз такий припадок».

Пан засмiявся на цiле горло, а панi пiшла до своiх покоiв. Вона тих меблiв не любила. Бувало, як мусить вийти до гостей, то сяде на крайчику фотелю i тiльки жде, щоб пiти собi геть. Зате пановий здоровий регiт лунав не раз по отсiм покою. Вiн любив сидiти в тiм, о, фотелю i курити люльку, як баша. Тут i з ним стався припадок, але це вже пiзнiша iсторiя. Я про неi розкажу пановi, як обiйдемо другi покоi.