Українська містична проза

Двое гайдукiв тримало винуватця за голову i за руки, а третiй валив. Били, аж гомiн вiд двора вiдбивався. Панi втiкала до свого покою i голову пiд подушку ховала. Мiгрина, спазми, не виходила до обiду, а назавтра знов усе йшло своiм порядком. Панi добра була, милосердна, але що ж вона могла порадити: «Я тобi до твого дiла не мiшаюся, а ти менi до мого не втручайся», – говорив пан, а як вiн сказав, так i було. Цiкава рiч, що як колись перед кобилою люди ногами землю збили, так вона й донинi не заросла травою, нiби навiть трава на тiм мiсцi рости не хоче.

Гiсть вiдвернувся вiд вiкна i перейшов до другого покою. – Тут звичайно мешкав учитель або учителька, вчили дiтей. Остатню спровадили з Нiмеччини. Висока, бiлява, горда. Дiти слухали ii i добре вчилися. Аж приiхав з-за границi панич. Не знаю, чи так вона йому подобалася, чи тому, що на селi не мав що робити, досить того, що почав з нею романс. Але не на свою трафив. Не дала собi голови закрутити, зробила скандал. Не знаю, чим той скандал був би скiнчився, коли б одного ранку не витягнули були нашоi учительки зi ставу неживою.

Вiдчинив вiкно i показав на плесо.

– Іду я до офiцини, дивлюся, а на ставi щось нiби коса. От, гадаю собi, щось менi привидiлося, бо звiдки би там взялася коса? Але нi, бачу, коса, то випливе, то потопае, пiдходжу ближче, а на водi нiби рука воднi лiлеi ловить… Потопельниця… Побiг я до двора, наробив крику, i витягнули. О, бачать пан, о, пiдпливае рукав, видно пальцi, о, о, волосся колишеться на хвилях… І так все, коли мiсяць уповнi…

А тепер вертаемо до гостинноi, тут, де стався припадок з моiм покiйним паном.

Було це зимою 1846 року. Певно, пан знають, яка це зима була? Ну, отже. Аж до нас доходили глухi вiстi про те, що дiялося на Мазурах. Народ став з-пiд лоба дивитися на двiр. Чекали якогось цiсарського письма, дурнiшi виговорилися, що зроблять те, що сталося у Горожанi.

Донесли до пана i – почалося. «Я з вас, гайдамаки, дев’яту шкуру зiдру!» – вiдгороджувався пан. Аж одноi ночi чуемо: в парку якiсь голоси – бренькiт кiс, вогнi… Що такого? Пiслали маршалка.

Вернув ледве живий. «Бунт, прошу ясновельможного пана. Хлопи обложили парк, поставили варту на всiх дорогах i кажуть, що живоi душi з двора не пустять».

«До стрiльб! Ми iх кулями розженемо, як встеклих псiв!» Почула панi i вхопила пана за руку:

«Поки я жива, ти того не зробиш. Не хочу, не допущу». «Так що? Чекати, аж впадуть до двора i перерiжуть нас?» «Божа воля, iх i так бiльше.