Українська містична проза

Треба по-доброму пробувати.

Пiшлемо за парохом».

Якось вдалося козачковi пересунутися через варти в село. Прибiг парох i почав переговорювати з бунтарями. Переговори тяглися по пiвнiч. А тим часом пан, панi i цiла родина сидiли в гостиннiй, на тих меблях, що iх пан колись у карти був виграв. Пан то сiдав, то вставав, ходив, як тигр по клiтцi, i сопiв.

Панi молилася перед родинним хрестом: «Прости нам, Господи, грiхи нашi i помилуй нас!» (Вона нашоi вiри була, зi старого украiнського роду походила, i народ любив ii.

) Аж вiдчинилися дверi i увiйшов парох. Нiколи не забуду його. Високий, з великим чолом, синьоокий. Такий сильний був, що як ухопив рукою за колесо, то щоб найсильнiшi конi, а стануть. Спiвав як соловей, а проповiдi такi балакав, що народ з далеких сiл до нашоi церкви прибiгав. Не було такого, щоб не послухав його. Увiйшов обснiжений i каже: «Слава Ісусу Христу!»

Всi кинулися до нього:

«Спасителю наш!»

А вiн:

«Ласкавi панство. Послухайте, що скажу, i рiшайтеся скоро.

Знаете мою прихильнiсть до вас (панi Зофiя приходилася йому своячкою), але знаете, що i народ менi не чужий, я його пастир. Я обiцяв людям, що вiдберу вiд вас присягу, що виiдете з села i, поки дiдич живий, не вернете туди. Маетком буде управляти настановлений вами управитель. За те, що сталося нинi, нiкому волос з голови не спаде. Якщо ви годитеся на те, так присягайте».

«Годимося!» – вiдповiли всi, крiм дiдича.

«А ви?» – звернувся парох до нього.

«З огляду на родину мушу згодитися, але коли б не жiнка i не дiти, я б з ними короткий процес зробив».

«Отже, прошу», – сказав рiзко парох i вiдiбрав присягу. А тодi вийшов на ганок i промовив до народу. Його голос лунав серед зимового вiтру, як вiйськова команда: «Ручу вам своiм словом, що цiла родина виiде з села i, поки пан живий, не верне туди. А тепер прошу, поведiться як слiд. Я вiдпроваджу панськi повози поза нашi границi, зi мною поiде той з господарiв, котрого ви виберете з-помiж себе для контролю. Чи годитеся?»

«Годимося!» – залунало кругом, i парох казав лаштувати повози, а сам вернув у двiр.

Панi Зофiя припала йому до нiг. Пiдняв ii i посадив на канапi.

«Заспокiйтеся. Це, гадаю, найкраща розв’язка, якоi тiльки можна було добитися. Дiтям i так треба ходити до шкiл, а щодо маетку, то я вже буду добре дивитися управителевi на руки».

Дiдич ходив по покою i сопiв.

«Дякую вам, отче кузине, – сказав, простягаючи до пароха руку. – Але це вимушена присяга».