Українська містична проза

І тому вiн засуджений на запустiння. Маеток парцелюють, а що ж варт двiр без маетку? Це вже не двiр, а великий, бездушний будинок, невже ж воно не так?

– Мабуть, що так.

– Гадаю собi своiм дурним розумом, що справедливiсть якась мусить бути i що жаден грiх, жадна кривда не минае безкарно.

– Говорите, як священик в церквi. Але, правда… того священика, про якого ви розказували, я пiзнав з ваших слiв.

– Невже ж?

– Так. Це був мiй дiд.

Лице Ксаверiя видовжилося i закам’янiло з дива.

– А Гертруда…

– Панна Гертруда, – повторив слуга, i очi його стали рости, рости аж до розмiрiв двох шиб у вiкнi…

* * *

Коли збудився, на шибах горiла заграва сходячого сонця.

Спiвали першi птахи. Потер рукою очi, пiднiс високо повiки i лиш раменами здвигнув. «Ігi! І не пив я нiчого, крiм чаю, i щось таке ввижалося менi».

Встав, пiдiйшов до лiжка i згасив свiчку, яка догорювала в лiхтарi i з якоi синявий, чуткий димок снувався кругом канапи, як бабське лiто круг корча.

Скоренько роздягнувся i пiрнув у постелю.

Не хотiлося йому, щоби Ксаверiй побачив нерушену постiль i догадався, що вiн не спав. Але заснути не мiг. Соннi мрii снувалися дальше поперед очi i нiби казали йому: пiди й переконайся, чи все те правда.

Встав i пiшов до салi. Воевода грiзно дивився зi своiх позолочених, порохом прикритих рам. Усмiхнена паня зi шнурком перед кокетливо глядiла на нього i нiби казала:

«І ти вiриш, немов то я коло пiвночi чищу паркет?»

Портрети не членiв родини нiби хотiли сховатися в сутiнки, якi падали ще вiд великоi кафлевоi печi.

В гостиннiй позiхала канапа, на котрiй стався припадок зi старим паном. До иньших покоiв не заглядав. Був певний, що i там не инакше, лиш так, як йому ввижалося у його сонних марах.

Вiдчинив дверi на ганок i уявляв собi тi вогнi, що горiли в парку, коли двiр облягали збунтованi селяни. Туди перекрадався лакейчук на попiвство в село, туди надiйшов священик, тут вiн промовляв до бунтiвникiв.

Таке-то…

А тепер у парку було тихо i глухо.

Дорiжки заростали травою, дерева порохнявiли i валилися, ставок заростав ряскою i шуваром.

«Цей двiр засуджений на запустiння, – пригадав собi слова свого нiчного провiдника по салях. – Бо есть невидима книга, в котрiй списують добрi i злi учинки, i мусить бути рука, котра зведе колись усi порахунки в тiй книзi».

Обiйшов кругом великий, старий сад, а як вернув, лiжко його було вже постелене i в iдальнi крутився Ксаверiй у фраку i в бiлiй краватцi.