Українська містична проза

– Що пан позволять, каву чи гербату?

– Гербату, розумiеться, коли наставили самовар.

– Вiн уже два рази перекипiв. Петрусю, принеси його тут! Петрусь принiс самовар, i Ксаверiй налив фiлiжанку пахучого чаю.

– Як вам спалося, Ксаверiй?

– Дякую пановi, що ласкавi спитати. Погано. А пан?

– І менi не найкраще.

– Такi тепер часи, що чоловiк навiть сну спокiйного не мае. Поганi часи! – І зiтхнув.

– Що ж вам снилося такого?

Спинився перед крiслом гостя i, закинувши серветку на лiву руку, а правою поправляючи бiлу краватку, говорив:

– Снилося менi, нiби я пана спроваджував по салях i розказував таке, чого нiкому не сказав би.

Гiсть дмухав на гарячий чай.

– А скажiть менi, Ксаверiй, кiлько лiт, як учителька втопилася у ставi?

Ксаверiй зробив великi очi.

– Учителька?

– Тая нiмка, знаете, що панич хотiв романсувати з нею. Ксаверiю мало чайник не вилетiв з рук.

– Багато, а багато, я ще покоевим був.

– А чи жие хто з родичiв дiвчини, що зарiзалася в салонi?

– Тоi дiвчини? Чи жие?.. Не знаю, прошу пана, не знаю.

– А бачили ви тую паню, що вночi фротеруе паркет?

Ксаверiй закашлявся, задрiботiв ногами i вибiг до другого покою. Чути було, як шептав беззубими устами:

– Йсусе Христе! Йсусе Христе!

* * *

Гiсть випив снiдання, походив по пустих покоях, ще раз оглянув портрети i подзвонив тим дзвiнком, на котрiм дзвонар, католик, вирiзьбив усю свою нехiть до дисидентiв.

– Я не можу чекати аж до вечора. Маю важне дiло в мiстi. Поклонiться пану управителевi i скажiть, що напишу лист. Коли б мав доброго купця, най продае. А тепер пiшлiть на село i наймiть для мене конi до станцii.

– Добре, прошу пана. Але коней наймати не треба, бо i так мае виiхати наш повiз по пана управителя. Вишлемо скорше, i пан ним поiдуть, а конi до вечера вiдпiчнуть у заiзднiм домi.

– Тим краще. Дякую вам, Ксаверiй. Дайте мою валiзку вiзниковi, а я пiду наперед, заки вiн повiз приладить, перейдуся.

– Як пан прикажуть.

– Дякую вам за труд. В iдальнi пiд тарелем – для вас, а коло вази – для служби. Бувайте здоровi!

– Щасливоi дороги пановi!

Побiг наперед i вiдчинив хвiртку.

– А все ж таки шкода, що пан не куплять двора. Пiде в чужi руки…

В половинi алеi гiсть обернувся i ще раз глянув на старий двiр, облитий золотими промiннями лiтнього сонця. У хвiртцi все ще стояв Ксаверiй.