Українська містична проза

«Пiде в чужi руки. А невже ж я свiй?»

Пройшов алею, i схвильованi збiжжя пiрвали його думки, як море лодку, i понесли свiтами. А вiн гладив колосся рукою i тiшився, що таке буйне й налите зерно.

Перший здоровив кожного стрiчного селянина, а люди дивувалися, звiдки взявся такий чемний пан.

– Певно, не тутешнiй, – казали.

Гoстина

Я спiзнився до поiзду…

Воно й не могло бути инакше. Незнайома дорога, чужi конi i глупий вiзник – як же тут заiхати на час?

Пiвмилi перед явiрцем вийняв я з кишенi годинник i, тримаючи його в руках, пiдганяв парубка:

– Їдь, Федьку, скорiше, бо буде пiзно!

– Але де! – перечив вiн, потрясаючи кудлатою головою.

– Як я колись тут iз панночкою iздив, то сонце вже було геть-геть, – i ми не спiзнилися. А нинi?

І вiн показав бичевном позад себе так, що мало менi очей не вибрав.

– О! Щойно з полудня ступило.

– А коли ж ти iздив? – питаю.

– Коли? Аво, якось зимою.

– Та зимою, небоже, сонце хутше заходить, як тепер.

– То що з того?

– Як то що? Значить, не чекай, аж зайде сонце, тiльки iдь, бо буде пiзно.

Ми не могли порозумiтися. Мiй Федько обстоював при своiм, що, мовляв, «колiя» вiдходить тодi, як сонце зайде. Та й вже.

Я пiдождав якоi чверть години i обiцяв йому «корону» (австрiйська монета), як на час заiде, а коли й то не помагало, взяв батiг, i як знав та мiг, поганяв коней. Але конi не були скорiшi вiд Федька, i ми якраз приiхали, коли поiзд вiд’iхав.

Дворець стояв посеред поля, i в ньому пiд ту пору, крiм чорного, старого пса, не було нiкого.

Ждальня зачинена на ключ, бюро також, роби що хоч!

Сiв я на лавку та й жду. Передi мною шини, направо й налiво бiжать, якби здоганяли себе.

На закрутi зливаються в одну сiру смугу i гинуть.

По обох боках поля. Однi зоранi, другi вже засiянi, третi ще вкритi стернею. Часом птах перелетить над ними, часом заець шульне стернею, i – тихо.

Видно, як вечiр спускаеться на землю… Посидiв я, подумав, а дальше встав i почав напрасно добуватися до ждальнi.

– А який там дiдько розбивае дверi! – зверещав жiночий, пискливий голос iзгори.

– Поiзд вiд’iхав, та й спокiй!

– Я хочу пiдождати до другого, – кажу.

– Другий не йде, аж завтра. Тут уночi нiякi поiзди не ходять.

«Дивне диво! – думаю собi. – Такий рух, а поiзди тiльки в днину ходять». Але той самий жiночий голос пояснив менi, що тут, зараз за селом, у темнiй долинi е такий непевний мiст, що може кожноi хвилини впасти, i тому туди нiччю нiякi поiзди не ходять.