Українська містична проза

Потiм узяв мене пiд руку i водив по кiмнатi, розповiдаючи про свое життя. Нарiкав, що не мае доброго сусiдства, що нема з ким починати якоi-будь народноi роботи, що, одним словом, життя склалося не так, як ждалося.

– І скажи-но ти менi, чому дiйснiсть нiколи не може бути така, як мрiя. Але то нiколи! Погадати собi, ах коби воно так або сяк. І ось станеться, як ти гадав. А порiвняеш те, що е, з тим, що ти собi подумав, i вийде не те. Не те, мiй товаришу, не те!

На вечеру iли ми курку, що ради моеi гостини понесла смерть.

Насилу давав я iй раду, така стара була i пересушена. Запримiтив це господар, i було йому немило. Вiн не видержав, i коли Марта принесла на брудному пiдносi не дуже чистий чай, вiн сказав, здержуючи насилу свiй гнiв:

– Що у нас нiщо нiколи не може бути так, як у людей! І чи то така велика штука спекти дурну курку?

– Е-ет! – вiдповiла Марта, – егомосцевi трудно догодити!

Потiм пiшла до шафи, найшла двi зовсiм до себе не подiбнi чарки, поставила iх перед нас i вийшла.

– О! Видиш, яка! – сказав iз жалем мiй товариш, показуючи на кухоннi дверi. – Слова сказати не можна, бо обиджаеться: панi!

Та при винi ми скоро якось забули i про суху курку, i про товсту кухарку та балакали дальше, якби хотiли перебалакати всьо, що сталося в часi нашоi розлуки, немов боялися, щоби не поминули чого, якоi-небудь дрiбнички. І здавалося менi, що ми не розставалися зовсiм, що мешкаемо собi разом, дальше разом, як колись за шкiльних часiв, i балакаемо.

Не зчулися ми, як зо стiнного рiзьбленого годинника вискочила маленька зозулька i, якби покривляючись якiйсь правдивiй зозулi, викукала одинадцяту годину.

– Марто! Стелити! – крикнув до кухонного вiконця молодий панотець.

– Де? – спитав знайомий жiночий голос.

– В гостиннiм покою. А швидко!

Крiзь зачинене вiкно бурмотiв той сильний голос: «Усьо швидко та й швидко, так якби чоловiк мав десять рук. Ігiй!»

– Пошукаемо для тебе свiчки, – почав мiй товариш, вiдвертаючи мою увагу вiд немилого бурмотiння.

– А води дати тобi також?

– Дай, коли ласка. Хоч я, кажучи правду, не з гусячого роду.

Забрали ми свiчку й воду та пiшли спати до спальнi. Була то невеличка, вузька кiмната з одними тiльки дверми i з одним вiкном, а вiкно вибiгало на городець. Пiд двома слiпими стiнами стояли два лiжка з високими заплiчками. Одно було постелене, а друге стояло неткнуте.

– А ти чому не казав собi другого лiжка постелити? – питаю. – Були би ми дальше говорили.