Українська містична проза

– Того лiжка не стелиться, – вiдповiв коротко.

І справдi, те лiжко виглядало, якби його вiд довшого часу не рухано. Над ним, на стiнi, висiв жiночий ненакручений годинник, а бiля нього стояли маленькi, бiлим кожушком виложенi черевички. Крiзь вiкно видно було кiлька дерев, за ними паркан, за парканом церкву, за церквою знов паркан, а дальше цвинтар iз громадою дерев’яних хрестiв i з одним кам’яним, що стояв мiж ними, як жiноча бiла постать iз витягненими безрадно руками. Над тим усiм осiнне небо, з кiлькома зiрками i з мiсяцем, що борикався з навалою хмар.

Вiд дерев, вiд церкви i вiд паркану падали чорнi тiнi, а вiд мiсяця сипалося срiбло. Як хмари перемагали його, то й срiбло меркло, а як вiн перемагав хмари, то й срiбло мерехтiло яснiше.

Я вiдчинив вiконце, i на нас дунув зимний, вогкий воздух.

– Ти спиш при вiдчиненiм вiкнi? – спитав мiй товариш, i я уперше запримiтив на його лицi дивний неспокiй. Замiсть вiдповiдi я спитав:

– А ти нi? – І почав роздягатися.

За хвилину лежав я в лiжку, любуючись вiдпочинком по кiлькагодиннiй iздi.

Мiй товариш сидiв у ногах, i ми говорили дальше, як звичайно други, що, стрiнувшися по довшiй розлуцi, не можуть наговоритися доволi. Але, на мое диво, запримiтив я, що мiй спiвбесiдник забувався; не вiдповiдав на питання або вiдповiдав не до речi, був розсiяний i неуважний. В його лицi, в голосi, в цiлiй появi малювалося якесь дожидання, непевнiсть, тривога.

Ось вiтер рушив занавiсок при вiкнi, i вiн зблiд; ось зашелестiв листок, спадаючи з галузки, а йому кров ударила в лице; ось якийсь шелест пiшов по салонi – i вiн зiрвався на рiвнi ноги.

Стояв, вдивляючись у вiдхиленi дверi i вслухуючися в нiчну тишину.

Втiм – якийсь звук. Якби хто злегка потрутив клавiшi. – Може, кiт, – кажу, щоби що-небудь сказати.

– Не держу котiв.

– То, може, струна так сама вiд себе, на змiну воздуха. Хвилина тихо. А потiм знов той самий звук – i мiй товариш, не попрощавшись зо мною, зникае в темрявi гостинноi кiмнати i замикае за собою дверi. Свiчка гасне, мiсяць криеться в хмарах, робиться зовсiм темно.

– Дивно! – думаю собi. – Звiдки та нагла змiна? І що воно мае значити?

Перевертаюся з боку на бiк i не можу вснути. Часом здаеться менi, що за стiною хтось грае так тихо, якби муха над струнами бренiла. Пiдношуся, слухаю: тихо… Тiльки вiтер свище, хитаючи дзвонами в недалекiй дзвiницi. Лягаю знов i конечно хочу заснути. Вже чую, як повiки звiльна опадають на очi i як гадки кануть у якусь бездонну пропасть.