Мюнхен

Пiднявся ними повз низку чорно-бiлих гравюр i свiтлин усiх прем’ер-мiнiстрiв з часiв Волпола. Щойно вiн дiстався сходового майданчика – i будiвля з клубу для джентльменiв перетворилася на розкiшну сiльську садибу, якимось дивом перемiщену в центр Лондона: з м’якими диванами, картинами олiею i високими вiкнами георгiанськоi епохи. У порожнiх приймальнях тихо й безлюдно рипiли мостини пiд товстими килимами. Вiн почувався нав’язливим непроханим гостем. Легенько постукав у дверi кабiнету прем’ер-мiнiстра.

Пролунав знайомий голос:

– Увiйдiть.

Кiмната була простора й свiтла. Прем’ер-мiнiстр сидiв спиною до вiкна, схилившись над столом: правою рукою вiн писав, а лiвою тримав запалену сигару. Перед ним, поруч iз люлькою i табакеркою, на невеликiй пiдставцi стояли ручки, олiвцi й каламарi; крiм цього, попiльницi та прес-пап’е в шкiрянiй оправi з промокашкою, на великому столi не було нiчого. Нiколи ще Легат не бачив настiльки самотню людину.

– Сер Горес Вiлсон повернувся, прем’ер-мiнiстре. Вiн чекае на вас унизу.

Як завжди, Чемберлен не пiдвiв голови:

– Спасибi. Прошу вас на хвилину затриматися.

Вiн зробив паузу, щоб затягнутися, а тодi продовжив писати. Вiхтики диму висiли над сивою головою. Легат переступив порiг. За чотири мiсяцi вони з прем’ер-мiнiстром нiколи до пуття не розмовляли. У кiлькох випадках пiдготовленi ним i переданi увечерi записи поверталися наступного ранку з вираженням вдячностi червоним чорнилом на берегах: «Першокласний аналiз», «Зрозумiло опрацьовано й гарно викладено; дякую, Н.

Ч.». Ця вчительського типу похвала зворушувала Г’ю бiльше, нiж звичайна добродушнiсть полiтикiв. Але нiколи керiвник не називав його на iм’я чи на прiзвище, як у випадку з Саерсом, нi, тим бiльше, на хресне iм’я – такоi честi удостоений був винятково лише Клеверлi.

Минали хвилини. Легат вийняв свiй годинник i подивився на циферблат. Нарештi ПМ дописав. Вiн поклав ручку на пiдставку, примостив сигару на край попiльницi, зiбрав аркушi докупи, пiдрiвняв iх i вiддав Г’ю:

– Прошу це передрукувати.

– Добре. – Г’ю пiдiйшов i взяв аркушi. Приблизно десять сторiнок.

– Здаеться, ви з Оксфорда?

– Так, прем’ер-мiнiстре.

– Я помiтив, що у вас е розумiння стилю. Будь ласка, прочитайте рукопис. Якщо треба вiдредагувати якiсь речення, то прошу це зробити. У мене зараз дуже заклопотана голова. Можливо, потрiбнi стилiстичнi правки.

Чемберлен вiдсунувся в крiслi, узяв сигару, пiдвiвся. Схоже, вiд рiзкого руху у нього закрутилася голова.