Мюнхен

Було щось шокуюче в цiй спiвучастi: вiн нiби пропонував з гумором ставитися до лiтньоi людини.

– Ось воно! – вигукнув Чемберлен. – «Нам не знайти в усiй Європi такоi великоi держави на чолi з людиною, яка краще розумiла б бiду нашого народу, нiж мiй великий друг Бенiто Муссолiнi. Ми нiколи не забудемо нi те, що зробив вiн нинi для нас, нi позицiю iталiйського народу. Якщо така бiда спiткае Італiю, я звернуся до нiмцiв i попрошу зробити для iталiйцiв те, що iталiйцi зробили для нас».

Прем’ер-мiнiстр посунув газету до Вiлсона, щоб той змiг прочитати.

– Розумiете, що я маю на увазi? – запитав вiн.

– Розумiю.

– Гiтлер вiдверто не бажае прислухатися до мене, зате цiлком може послухатися Муссолiнi.

Прем’ер сiв за стiл, узяв бланк Даунiнг-стрiт № 10 для нотаток i вмочив перо у каламар. Зробив паузу, щоб вiдпити ще ковток, замислено подивився перед собою й почав писати. Невдовзi, не пiдводячи голови, Чемберлен сказав Легату:

– Негайно вiднесiть це шифрувальникам Мiнiстерства закордонних справ, i нехай вони вiдразу ж телеграфують пословi лордовi Перту в Римi.

– Буде зроблено, прем’ер-мiнiстре.

Вiлсон запитав:

– Якщо ви вже пишете пословi, то чи не варто поiнформувати Форин-офiс?

– До бiса Форин-офiс! – Прем’ер-мiнiстр промокнув написане. Тодi обернувся й всмiхнувся Легату: – Будь ласка, забудьте, що чули останне зауваження. – Вiн подав йому листа. – А коли впораетеся з цим, ми попрацюемо над моею промовою в парламентi.

За хвилину Легат прямував через Даунiнг-стрiт до Мiнiстерства закордонних справ. Вулиця була порожня. Натовп розiйшовся. Важкi хмари над Лондоном сховали мiсяць i зiрки. До пiвночi залишалася година.

6

Чи буде вiйна, чи нi, а вогнi на Потсдамер Пляц ще горiли. Баня Хаус Фатерланд з його кiнотеатром УФА й величезною кав’ярнею освiтлювалася вiзерунками з чотирьох тисяч лампочок. Навпроти банi на iлюмiнованому рекламному щитi – актор-кiнозiрка з блискучим чорним волоссям та обличчям заввишки десять метрiв палив македонську сигарету «Перфект».

Хартманн почекав, поки проiде трамвай, потiм перейшов вулицю й пiшов до Банхоф Ванзее. Через п’ять хвилин вiн уже сидiв у примiськiй електричцi й мчав крiзь нiч на пiвденний захiд. Пiд стук колiс йому нiяк не вдавалося позбутися вiдчуття, що за ним стежать, хоча його вагон – вiн сiв до останнього – був порожнiй, якщо не рахувати пари п’яниць та штурмовика, який читав «Фолькiшер Беобахтер».