Діамант Раджі=The Rajah’s Diamond

Його поява немов надихнула Чарлi Пендрагона, насилу переводячи дух, вiн спромiгся на крик:

– Стiй, злодiю!

Рiзничук ураз пiдхопив той крик i теж кинувся навздогiн.

Секретаревi стало вже непереливки. Щоправда, завдяки страховi вiн помчав iще швидше, з кожним кроком випереджаючи погоню, але добре усвiдомлював, що от-от знесилиться, а як раптом хто трапиться назустрiч, його становище у вузькому завулку буде розпачливим.

«Треба десь заховатися, – думав вiн, – i от зараз, негайно, а то пропаду нi за цапову душу».

Тiльки-но ця думка майнула у Гаррi в головi, як вуличка раптом завернула, сховавши його вiд ворогiв. Є хвилини, коли навiть найбоязкiшi починають дiяти завзято й рiшуче, а найобачнiшi забувають про розважливiсть i стають вiдчайдушно хоробрими. Саме така хвилина настала для Гаррi Гартлi, i навiть тi, хто знав його найкраще, здивувалися б його смiливостi. Вiн як стiй зупинився, перекинув коробку через садовий мур i, з неймовiрною спритнiстю вхопившись за гребiнь муру, полетiв сторч головою в сад.

За мить Гаррi отямився i побачив, що сидить бiля низеньких трояндових кущiв. З порiзаних колiн i долонь текла кров, бо для захисту вiд таких стрибкiв верхнiй край муру був рясно посипаний скалками битих пляшок, тiло болiло, немов потовчене, в головi паморочилось. Подивившись у глиб напрочуд добре доглянутого садка, засадженого квiтами, що солодко напахчували повiтря, Гаррi побачив перед собою затилля будинку. Той будинок був чималий i вочевидь заселений, але, на вiдмiну вiд саду, занедбаний, обшарпаний, жалюгiдний.

З усiх iнших бокiв тягся суцiльний мур, що обгороджував сад.

Гаррi роздивлявся це все, мов не бачачи, його розум не мiг нi зосередитись на чомусь, нi усвiдомити, що треба дiяти. Тож почувши ходу по жорствi, Гаррi, хоч i подивився в той бiк, навiть не подумав тiкати чи боронитись.

Прибулець виявився дебелим, грубим i дуже неприязним чолов’ягою в робочому одязi i з поливальницею в лiвiй руцi. Хтось не такий приголомшений напевне б стривожився, побачивши того здорованя, що дивився спiдлоба лихими похмурими очима.

Але Гаррi, очманiвши при падiннi, не злякався, а, не можучи вiдвести очей вiд садiвника, покiрно чекав, поки той пiдiйде, вiзьме його за плече й одним дужим рухом поставить на ноги.

З хвилину вони дивились у вiчi один одному: Гаррi знiчено, чолов’яга повнячись гнiвом i глузливо й жорстоко посмiхаючись.

– Хто ви? – запитав вiн нарештi.